В серпень-місяць, мріями багатий,
Покохав хлопчина зірку ясну.
А кохання творить чудеса –
Дівчиною зірка обернулась.
Що волосся – наче ніч липнева,
А лице – немовби Місяць повний,
Очі – зорі з одного сузір’я,
Погляд – довгий, ніби шлейф комети.
Хлопець любку називав Зоряна
І кохав її палкіше Сонця.
Та чомусь, як вечір забузковів,
І прийшла для любощів година –
Хлопець вдома полишив Зоряну
І пішов на луку край села.
Всеньку ніч стояв, неначе явір,
Руки підійнявши до небес,
Де ясніли милі серцю зорі.
І відтак щодня він із любов’ю
Зазирав у вічі до Зоряни,
А щовечір – кидав її вдома,
І всю ласку віддавав зіркам.
Плакала Зоряна в самотині,
І світили сльози, наче зорі.
А в одну з ночей Зоряна знову
Стала зіркою, на небо повернулась –
Хай коханий дивиться на неї,
Посилає ласку в небеса!
Але жить без нього вже несила,
І не витримала зірка ясна –
Покотилася ізнов на землю.
Та не витримали інші зорі
Розставання з подругою вдруге –
І за нею слідом покотились.
Тож відтоді у серпневі ночі
Падають із неба ясні зорі –
Щиросерді подруги Зоряни.
