Стежиною і понад часом я вірив у світи...
Неначе я на гойдалці чи на килимі - літаку.
Що обертався з вітром довкола земних вісей...
я зазирав у хвилі зоряні і посміхався цьому.
Уява була злодієм, а його шапка не горіла...
Я жив одною ногою з Небесним володарем,
а другою торкався до корсарів схронів.
Я мчав поперед дощу штовхаючи скелі..
І згадував незліченні історії, що й не знав.
Я вартував на дракона, чаруючи даму,
О, чи гадав злетіти у небо, оминаючи Ікара?
Я вірив у безсмертя безмежне повітря...
Втішався од плачу комашкою на барвінку.
Я не мав у душі зла, не сіяв брехні..
То тільки любов, я промовляв, у мені.
Стежиною і понад часом я вірив у світи...
Коли спів птахів і рослин вщух нарази..
і я побачив лиця... образи.. пики. Злі.
Неосяжне каяття пройняло душу...
І я їм повірив, о, Господи, о, ні!
Що уява була злодієм, а його шапка у мені.
Я впав під п'ятою Небесного ката
і опинився ударом ноги в схроні злодіїв.
Я тікав посеред дощу, закривавлюючи скелі.
І забував неосяжний літопис, що я знав.
Я був приречений згоріти у вогні, без любові...
Та невже я гадав злетіти у небо, неначе птаха?
Я зневірився у просторі, я назавжди помер.
Я плакав і плакав так багато, що закляк.
І я мав лишень зло у душі, лишень я брехня!
І спрага до життя вщухла любов моя!
Стежиною і понад часом я вірив у світи...
Та знаєш буває іноді, що і зло стає у нагоді.
Бувають такі діти, що їх якщо не вбити...
Не вип'єш росу очей для комашки..