Видихаючи холод, як дим сигарети,
Наповняючи льодом сумуючу душу,
Я ховаю страхи і бентежні секрети
І як мантру тверджу -
Я повинна, я мушу.
Мушу сильною бути і, зціпивши зуби,
Крок за кроком іти до прийняття себе
В світі цьому, якому я наче й не люба,
Бо крізь хащі тернові мене він веде.
Від подряпин давно не сприймаю я болю,
Від цілунків зими вже не мерзне лице -
Сонце десь у мені - я зігріюсь поволі
І звільнюсь від примари, що душу гризе.
Чи пробачу біду?
Ні, напевно -
Я знаю...
Буде згадкою вічно моя сивина.
Лютий біль більше душу не ятрить, не крає -
Загартована...
Винна у цьому війна...
