Яка прекрасна сіроока осінь,
Але оманлива у неї хіть:
То проливає безутішні сльози,
То вабить у небесну височінь…
І співпереживати цьому смутку
Всіх підлаштовує під настрій свій,
В осінній дивній грі бере все участь –
Передчуття лиш вловить хід подій.
Ось і сьогодні. Швидкоплинний погляд,
Що рано-вранці кинула в вікно,
Мене забути змусив про поточне –
Осіннім смутком серце обняло.
Глибинний сум душа відчула раптом,
Який ховала осінь до пори
Уміло так у листі золотавім
І в ніжних сонця променях м'яких.
Дерева, що учора виявляли
Життєву силу і, здавалось, сум
Осінній весь у себе увібрали,
Його вручили кожному листку.
Наповнював прозорий простір смуток.
Сховалось сонце серед сірих хмар.
Упала перша паморозь на луки.
Притихли шуми всіх пташиних зграй.
Під тихе шелестіння листопаду,
Що щедро й несподівано почавсь,
Нагадувала делікатно саду
Про час суворий, що вже наближавсь.
І серед пишності та буйства барвів
Був голим вже давно лише каштан, –
Пригадував, як перший він прекрасним
Суцвіттям дивним погляд милував.
Промінню сонця так і не вдалося
Прорватися за день з полону хмар,
Без їхнього тепла замерзла осінь
І вкуталась в туманну сіру шаль.
Умить вона поглинула всі звуки,
Й було фізичне майже відчуття
Єднання з тим, що чиниться усюди,
Причетності до всього почуття.
Занурившись в ілюзію туману,
Здавалось, серце стримало свій біг,
Його тепло і ніжність поглинали,
І співчуття видовищу довкіл:
І до смарагдових краплин, що сіють,
Немов із сита, безперервно, мжі,
Що часом зачепилися за віти,
Й до контурів, що проступають скрізь
Неждано із туманного серпанку,
Таких знайомих, ваблячих, таких,
Що будять нездійсненні сподівання,
Під казку, що сухий шепоче лист,
Неспішні кроки… серце відчувало:
Цього чаклунства ближчає кінець,–
Продовжити цей дивний шлях жадало,
Із осінню удвох в туманний день,
Щоб нескінченним був цей шлях в тумані
У казку з осінню на самоті,
Присутні де чарівність, ніжність, радість,
Що пестять серце лоскотно мені.
Як чуйно нам дає урок Природа
Єдиного Життя! Нас вчить
Жертовності і несенню в особі
Краси й Гармонії у кожну мить,
Та одночасно – стійкості й умінню
Знегодам опиратися тяжким.
Життя вона і знає, й розуміє –
Це вічна черга щастя і біди.
За бідами прийде обов'язково
Цвітіння, радощів і щастя час,
І даруватиме вона ізнову
Так самовіддано красу для нас.
Вона ще знає: цю красу і радість
Усе живе із вдячністю прийме, –
Вони серця відкриють для кохання,
І в світі їм самотньо буде менш.
Сама ж Природа потайна й жертовна.
Вона за пишністю ховає слід
Всіх пережитих лихоліть, знегоди,
Щоб не були для погляду тяжкі.
І тільки пізня осінь нам покаже
Перипетій минулих епізод
Картинами оголеного саду,
Що настрою навіюють мінор.
А доки… Осінь час дає Природі
Підготуватись до випробувань
Під музику дощу і вітру стогін,
Що листя золоте з дерев зрива.
Так… Буде пройдено все знову й знову
Природою, – й знов осінь чарівна
Огорне серце хвилею емоцій
Й себе пізнати подарує шанс,
Вкладе у серце співпережива́ння,
Пізна́ння ще одну можливість дасть,
Але тепер з тяжким душевним станом,
Пройде незриму тимчасову грань,
Піде з важким і невимовним смутком,
Лишивши в серці чари рандеву,
Пообіцяє знову повернутись
В законом визначену їй добу...
Повернеться і принесе з собою
Палітру неповторну кольорів,
Але це буде вже інакша осінь,
І я інакшою вже буду в ній.
Щось буде втрачено, а щось здобуте…
Осіння музика у серці знов,
Лише звучати по-новому буде
Й плести із листя і дощу вінок...
27. 11.2023
ID:
1022319
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.09.2024 09:24:35
© дата внесення змiн: 16.09.2024 09:24:35
автор: Martsin Slavo
Вкажіть причину вашої скарги
|
