Лежав я опівночі...
Ліс галасливий, шумний...
Лежав я щасливий,
бо чув, що шепоче, Зелений!..
Лежав з насолодою!..
...
ТАМ-бо він був... та німий...
Стирчали лиш шпали оголені...
дуба, сосни або клена...
І ніч мовчазна, запечатана сотнями сліз,
Стенань та могил, серед степу-пустелі понищеній...
І я, мовчазний та пошарпаний, ніби той ліс,
І ми, як остання опора, - незламні... незнищенні...
Ні звуку, ні скрипу, ні шелесту листя, гілок,
Бо ж їх не було у колись буйній хвойній колисці.
Лиш листя та хвоя, вугілля та стовбур-кілок...
І купа землі, припорошена тирсою й листям...
Лиш прірви та знищена лише ущент цілина,
Розорана свіжими вибухів плу'гами...
Й трупи...
Ця клята!... Навіки усіми проклята війна!..
Не лише для нас... для природи настала наругою...
На сотні гектарів немає живої душі,
Лиш душі своїх, перебитих життям... або й смертю...
...
Лежав я опівночі... Тиша... вже тиша віршів:
Радіти - немає чому, бо навколо лиш мертві...
...
Згадав...
Та лежав уже в пружних зелених гілках...
Згубитись би тут, геть забувши про морок минулого...
Згадав, і принишкло усе над'яскраве в думках,
Лиш холод війни залишився... А люди забули...