* * *
Життя – успадкована проза,
буває… не час для весни.
І студить серця без морозу
некликаних слів табуни.
Вп’ялася у спомин очима.
Не парк – старовинний ковчег.
А в скверику наша лавчина,
і пам'ять, немов оберег.
Безсонні і лагідні нічки
бентежать думки невпопад,
фрагментами із кінострічки
роки повертають назад.
Знов пишуть загублену повість,
рятують для нас почуття.
І мріє у мареві поїзд,
де їхати мали в життя.
Віднині бажання скромніші,
але спокушає перон…
Перейдемо з прози на вірші,
заглянем в останній вагон...
09.05.2013
