9 Мандрівник
Міфа прокинувся. Світало. Він сидів на веранді верболозової хатини за столом. Неподалік лежала розгорнута книга, поруч з нею зелений пакунок. Серце Міфи заколотилося. Вагаючись, хлопець простягнув руку і невпевнено посунув пакет до себе. Все тільки що бачене вві сні миттю пронеслось у нього в голові. Він заплющив очі, дістав зошита і завмер. “Боже ж ти мій! Невже це можуть бути ті самі записи?!.. Ні-і. Звідки? Як?! Але ж якщо — так!?” Серце забилося ще сильніше. Він розплющив очі і побачив у руках стару зошитку з пожовклими від часу сторінками. До обличчя линула кров і важко запульсувало в скронях. Міфа відкрив першу сторінку і на внутрішньому боці обкладинки прочитав виведені вичурним почерком два слова: “Міфові реалії”, — і відчув, як нестерпно розжарілася кожна клітинка. “Вічність. — Продовжував читати хлопець. — Для неї нема ні минулого, ні майбутнього, ані теперішнього. Немає часу. Вона безмежна…”
З кімнати почулися кроки. Міфа блискавично здійнявся з лави і заскочив до зали.
— Костя, звідки це? — тримаючи в одній руці пакунок, в іншій — записи, схвильовано випалив Міфа.
— Тихше! Ти чого бушуєш? — іздригнувши від несподіванки, заговорив Костя. — Ну, по-перше, доброго ранку! По-друге, ти вогонь у печі не згасив, — старший пильно подивився на молодшого і похитав головою. — По-третє…ну, по-третє, потім. А пакунок дав мені батюшка Олексій, щоб я передав його тобі.
Не минуло й хвильки, як Міфа біг до святого дому. Ранкова служба мала розпочатись за півгодини. Завбачивши батюшку, він швидко руш підійшов до нього, привітався і спитав про пакунок, який тримав у руці. Діставшись передньої лави в церкві й осівши на ній, старець у черничому одіянні розповів, що це записи його наставника отця Мефодія.
— До речі, — прощаючись, старий лагідно посміхнувся, — радий, що твій брат Костянтин зі Світланою вінчатимуться у нашій церкві.
“Костя одружується й вінчається… Зелений пакунок, зошит… Отець Мефодій — Мефодій з Млинців…” — кружляло в хлопця в думках дорогою додому.
* * *
В найближчі вихідні Міфа вирушив на пошуки Софії. В квартирі, де мала мешкати дівчина з батьками, нікого не було. Тому шлях повужчав: у Хвилясте.
Хлопець вийшов на зупинці біля мосту і рушив уздовж річки. Все таке знайоме!.. Попереду завиднівся колодязь і лавка… сходи до хати Софійчиних старих і… не може бути!
— Привіт, Ромцю!
Званий недовірливо подивився на незнайомця:
— Ти мене знаєш?
Міфа зрозумів, що не подумавши, уткнув дурницю.
— Так.
І почав розповідати “товаришеві” про нього самого.
— Здивував! — перебив його Рома. — Про це знають всі в селі.
— Я не з Млинців і не з Хвилястого… Я знайомий Софії.
Остання фраза насторожила Рому.
— То ти приїхав до неї.
Міфу обдало гарячою хвилею: “То вона тут!” І мало не спитавши “де?”, простягнув руку:
— Товаришуватимемо?
— Як бачу, з тобою краще товаришувати, а ніж навпаки, — і зустрічно потиснув руку.
— Ти збираєшся вступати до технічного вузу, ¬— сказав Міфа.
— Так! — здивувався співрозмовник, — але про це ще не знає жодна душа.
— А моя знає.
Рома пильно подивився в очі Міфи:
— Здається, моя Софійка таки дочекалася свого корабля з алими парусами.
* * *
Виявилося, що Софія невиліковно хвора. Коли чоловік Дарини, батько дівчини, дізнався про це, то повернувся до першої родини. А мати, забравши доньку, переїхала до батьків у Хвилясте.
З зошитом теж все стало зрозуміло. Брата Лисавети звали Мефодієм. Виходить, це його записи, в чому не лишилося ніяких сумнівів після зіставлення почерку зі старими листами. І хазяї, звичайно, зраділи, що без вісти зниклий кому дядько, кому дід, знайшовся, полишивши по собі несподівані сліди. Такий поворот подій одразу перетворив Міфу з незнайомця на свою людину. Тому, коли Софійка попросила, щоб він зостався поряд неї, ніхто не заперечував.
Коли дівчина дізналася про свою хворобу, то їй наснився дивний сон, по якому вона розповідала про квіти і метеликів, про крижинки і хмаринки, про те, що лікувала людей і має ділитися пізнаним. Потім збагнула, що всі, крім матері, сприймають ці балачки за пустощі. Саме Дарина допомагала донці відтворювати бачене спочатку в малюнках, а потім у вишиванках. Також вона, як і донька, вірила, що одного дня з’явиться той, за яким Софія сумувала вві сні, який зрозуміє її і підтримає. І ось цей день настав.
Дарина повела Міфу до донченої кімнати. “Спочатку Софія на білому рядні малює крижинку, квітку або метелика, в залежності від того, що збирається відтворювати, — розповідала дорогою жінка. — Потім вибирає фон (шифон, мережку чи іншу тонку тканину певного кольору), накладає на рядно і вишиває по намальованому люрексом. Після останніх стіжків роботу накриваємо прозорою (бува пурпуровою) тканиною, вставляємо в рамку з піддоном — і витвір завершено”.
— Ну, що, покажемо твої твори Міфові? — промовила Дарина до доньки вже в кімнаті і, як чарівниця, мановінням руки зняла зі стіни темну ковдру.
Видовище дійсно було наче не з цього світу.
— Це останні твори. Про інші тобі розповість сама Софія.
День у день юність раділа хвилинам, дарованим їм життям: бесіди, прогулянки, зізнання.
— Ти маєш описати те, що ми є тобою бачили, — в решті решт запропонувала Софія. — Я розповідаю про бачене, як можу, своїми творами. І ти не тільки можеш це робити, але й маєш. Розумієш?
* * *
На дворі стояло спекотне літо.
Одразу після Великодня Костя зі Світланою побралися і повінчалися. І сьогодні, після телефонної розмови з братом, Міфа весь ранок з піднесенням розповідав про рішення молодят відкрити в дворі верболозової хатини крамницю “Здобушка”.
По обіді Міфа залишився з Софією. Він майже закінчив писати їх спільний твір “Мандрівник”. От тільки останнього ланцюжка не вистачало. “Він — перед межею в пилу темряви, Вона — з іншого боку в дзвінкому світлі…” Що їх має поєднати?
— Милий, — Софія серйозно подивилася на хлопця, — я зараз скажу щось таке… дуже важливе. Тільки ти мене не перебивай. — Дівчина примовкла, а потім продовжила, — коли мене не стане, то роздариш вишиванки людям. Котрим саме, я тобі підкажу: не знаю яким чином, але впевнена, що зможу.
Міфа від невимовного болю зціпив зуби і міцно обійняв Софію.
— Роз’єднувати суцільне — це нестерпно.
— Суцільне не в силі роз’єднати ніщо.
Ввечері Міфа з Софією як завши щебетали до ночі.
— Знаєш, любий, моє бажання здійснилося. Коли я дізналась про хворобу, то загадала мати кохання: своє, вічне. Це ж ти?
— Це ми.
Дівчина дістала з-під подушки папірець і простягнула.
— Я тут міркувала про все і дещо написала. Як дістанешся кінцівки нашого твору, то тоді прочитай мій експромт. Згода?
— Згода.
— Добраніч, моя мріє.
— Добраніч, сонечко.
Міфа ввійшов до колись Тарасової кімнати, роздягся і ліг у ліжко. В “дівочій”, за стіною, було чути голоси: мати, Дарина Омелянівна, з донькою за звичаєм перед сном розмовляли про своє.
Міфа закрив очі… й опинився в пилу на межі недосяжного світла.
— Я знаю, чому бачу вас обох. Це завдяки великій силі кохання — силі взаємопроникнення, силі балансу темряви і світла, силі єднання дотику і почуття.
Міфа відчув, як зконцетрувався в єдиній пилинці у потяжів у межу. Там його промінцем зустріла краплинка-світлинка і прийняла в свої лагідні обійми. Він багато раз змальовував в уяві Око Вічності, а зараз сам ним був.
— Володар Духу, Володар Матерії, ви кожен розповідаєте про свою любов у той час, як ненавидите одне одного. Ваша любов — крайнощі, які розтинають людину. Я вільний від вашої безмежності, і безмежний коханням, яке маю. І цього кохання вистачить на всіх, хто його шукає…
Міфа розплющив очі і йому одраз спало на думку, що він щойно побачив кінцівку твору. Потому стрімко одягнувся, вийшов з кімнати і постукав у “дівочу”. Двері відчинила заплакана Дарина Омелянівна. “Софія померла уві сні”, — промовила вона і вийшла. “Саме так, і щойно я це бачив”, — тяжко збагнув Міфа. Він довго дивився на зблідле тіло дівчини; припав до руки: цілував, щось промовляв, плакав, дивокувато посміхався, наспівував…
Міфа розгорнув папірець, даний вчора, і Софія до нього заговорила:
“Безмежність — вивернута точка —
Дала життя, бо виник рух:
Розкрився розум паросточком
У вічне часу плесо круг.
То, може, кожна точка містить
Безмежність, згорнуту од нас,
І (чи збагненно?) в дусі місить
Новії простори і час?”
* * *
Після виходу твору “Мандрівник”, справжнє прізвище автора було забуте — заяскровіло Міфа Мандрівник.
Вдячні читачі, зачаїв подих, очікували на подальші історії з новими героями — власниками чергових вишиванок.
Довелося і мені якось його самого запитати: “Міфа, чи щасливий ви? І, якщо так, то в чому ваше щастя?” “Так, — відповів він, — я щаслива людина. І щастя моє в тому, що те, що я маю, можу назвати істиною”.
К і н е ц ь
квітень 2004 — лютий 2006
ID:
100913
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.11.2008 13:50:09
© дата внесення змiн: 03.11.2008 13:50:09
автор: aU`Ra
Вкажіть причину вашої скарги
|
мені дуже сподобалось 
. А я рада за Нього.
