5 Вічний спокій
Рома з жінкою порався на городі і побачив Софію здалека.
— Софієчка, привіт! — гукнув він.
Сестра помахала їм рукою і пішла далі.
„Щось тут не те”, подумав він і, помивши руки, вибіг до Хвилястої та наздогнав Софію біля східець нагору.
— Сестричко, чом такі сухі привітання? — підходячи, спитав Рома, поклавши руки на пояс.
Софія повернулася вся в сльозах і припала на братове плече. Крізь ридання вона промовила: „Міфа помирає”.
Рома з Софією сіли на лавку біля колодязя. І Софія розповіла, що Міфа більше року, як хворіє на рак. Та нічого їй не казав, аж поки стан не набув критичного. Дочекався, поки вона, Софія, піде у відпустку, сам пішов ще раніше, і на днях розповів їй.
— Я ж бачила, що він худнув, — казала Софія, — та він віджартовувався, ніби так закладено йому природою: з роками стрункішати.
Розповіла, що Міфа забажав переїхати у Хвилясте, і саме тому вона тут: щоб навести порядки.
Рома провів сестру додому, ще посидів з нею й, уходячи, сказав, що ввечері вони прийдуть з Оленою.
* * *
Рома відчинив двері і зайшов до хати. У веранді його перестріли Софія з Марійкою, які складали ковдру, прибрану з лави. На столі стояв кошик з харчами.
— Збираємось на пікнік? — підмітив Рома.
— Так, хресний, сьогодні ж неділя, — відповіла Марія. — Беріть тьотю Олену й Олю з Іринкою, і ходімо з нами.
— Я б залюбки! Та я прийшов зі своїм запрошенням: на тижні в Олениної матері був День народження і сьогодні зненацька мої дівчатка вирішили відсвяткувати його. Вже запросив Олениного брата, свого брата і от дійшов до вас.
— То о котрій? — поцікавилася Софія.
— На вечір, о шостій.
— Так ми встигнемо і на пікнік сходити, і до вас завітати, — відповіла жінка. — Дякую, братику, ми обов’язково прийдемо.
Рома зник за дверима, а потім, проходячи біля веранди, постукав у вікно і сказав: „Зачекайте на мене хвилин двадцять. Може я й вирвуся з лагідних ручок моїх дівчат на пару годин до лісу”.
Через півгодини невеличка компанія пробиралася крізь ліс на „свою” галявину. На „свою”, бо ще з діда була улюбленим місцем сімейного відпочинку в лісі. Хоча до неї і було далеченько йти, та нагорода того коштувала: навесні — поля незайманих перших квітів, влітку — рясна ягода і до пізньої осені — мозаїка з різноманітних грибів.
Софія з Ромою вели Міфу під руки і голосно згадували, як змалку пропадали, якщо не на млині, то тут. І згодом під наукою діда-лісника знали найстаріші й наймолодші дерева, грибні і ягідні місця, навіть мурашники і нори деяких тварин. Марія з кошиком в руках то кружляла попереду серед ягідних кущів, наспівуючи щось жваве, то зникала позаду.
Весела четвірка добралася галявини. Софія з Ромою розстелили ковдру, помогли сісти Міфові та посідали самі, бо притомилися. Марійка дістала з кошика два пластикових відерця: одне, наповнене доверху малиною, поставила посередині підстилки, а з іншим, майже наповненим ожиною, зникла за деревами. Через кілька хвилин вона повернулася і сказала:
— Так, всі взяли по жменьці, хто хоче, — і простягнула відерце, — а інше піде на вареники.
— Ну, якщо Марієчка щось залишила ще, — пожартував Рома, — то треба й самому піти назбирати. Обіцяв. Мене й відпустили за умови, що принесу якусь їстівну ліснину, щоб прикрасити випічку.
Софія висипала малину з відерця в тарілку і взяла пусту посудину. І вони з Ромою пішли „гратися в піжмурки” з ягодою.
Міфа приліг. Донька, наче дзеркальне відображення, лягла біля нього — так вже вона була схожа на батька: ті ж сірі очі, те ж біляве волосся, а от характер мамин — пробитний. Дівчині минув шістнадцятий.
— Доню, послухай, хочу розповісти тобі про селище, де я народився, — промовив батько.
Дівчина зі спини перевернулася на живіт, обперлася ліктями о підстилку, уткнулася щоками в долоні й уважно подивилася на батька.
— Колись давно рибалки поїхали шукати нове місце для ловлі риби й опинилися в гарному куточку природи. На лугах тієї місцевини росло багато верболозів, що було дуже важливим, бо на той час жінки тим і займалися, що плели з лози кошики. І перебралися чоловіки зі своїми жінками туди жити. І назвали селище Верболозами.
Йшов час: селище більшало, а з ним і місто, зосереджене на протилежному березі, розросталося по обом бокам ріки. І вже за мене, — сказав Міфа, — селище стало частиною великого міста. А жінки й досі, як багато років потому, плетуть кошики. Спочатку збирають лозу — обрізають кущі; потім чистять і викладають на дошки тонким прошарком сушити в дворі. Далі частину дубців — сушених білих гіллячок — фарбують у зелений, жовтий, рожевий або фіолетовий колір та складають на горищі.
І так увесь теплий сезон жінки самі укупі або з чоловіками ходять по дубці. А коли холодає, дістають з горища запаси і чудернацьки виплітають гарні й міцні побутові предмети: перш за все, кошики, великі, середні, малі, круглі й овальні, прямокутні, з однією, вздовж або поперек, ручкою або двома; виплітають хлібниці, абажури тощо. Й плетіння бува різним: простим або ажурним. Коли ж вплітають кольорові дубці, виходить нарядно.
Моя мама, твоя бабуся, плела кошики: по півтори десятки на тиждень. І ходила на ринок у місто та сама продавала їх. А потім по селу почав їздити чоловік і закуповувати плетене.
Зараз наше село змінилося: колись простори — тепер ніде яблуку впасти. А за ті роки, що я його не бачив... — батько зітхнув. — Колись я хотів поступати до вузу в своєму місті — та не так сталося, як гадалося. А сталося так, що й уявити собі не міг: зустрів твою маму та народилася ти. Я дуже щасливий.
Міфа подивився на доньку.
— Я на тобі залишу свою частину дому у Верболозах. І колись ти побуваєш на моїй землі, — Міфа перевів погляд у височінь і мрійливо посміхнувся.
— Обов’язково побуваю, — обізвалася донька; перевернулася на спину і лягла біля тата.
Й обоє задумалися про Верболози: дівчина уявляла село, а батько згадував дитинство.
— Невже позасинали? — почувся голос матері. — От тобі на. Я думала тут вже стіл накритий, що на нас і з хресним чекають, а вони про нас і забули.
Марійка підскочила і швидко почала діставати з кошика харчі: бутерброди з ковбасою, огірки, помідори, зелену цибулю, варені яйця і картоплю в мундирі.
Міфа дивися на всіх і думав: „Я щасливий! Поряд найдорожчі мені люди: мої дві зірочки — Софієчка й Марієчка — і друг Ромчик”.
* * *
Софія прокинулася від того, що почула, як Міфа розмовляє. Вона повільно відкрила очі і побачила, що чоловік лежить на спині з відкритими очима і напівголоса говорить сам до себе. Жінка прислухалася:
„... Людина, яка шукає істину, йде по життю, орієнтуючись на світло, що манить здалека й веде вперед. Цей шлях довгий й тяжкий.
Нарешті людина підходить до світла, і виявляється, що воно — лише відображення витоку світла, яке знаходиться в неї за спиною.
І тільки той, хто не залишить стриміння дістатися витоку світла, повернеться на сто вісімдесят градусів і піде...
Можливо, я відвернуся від відображення й опинюся у Вічності — зникну, розчинюся. Можливо, за моєю спиною нічого того, що є у відображенні, немає. А світло? А світло — лише промінь істини. Нічого собі „лише”!..
От я стою впритул зі своїм відображенням і бачу навколо себе ВСЕ відбите...
Відображення відкриває велику можливість — можливість порівняння, відносності.
Коли людина йшла на світло, то порівнювала з собою оточення. А коли відвернеться від відображення, то припиниться існувати відносність людини з навколишнім. Що, в свою чергу, принесе припинення існування людини у відображенні — і виходить існування людини взагалі...
Як же самій людині зберегти себе, опинившись впритул зі своїм відображенням?
Можливо, прибувати в стані „впритул зі своїм відображенням”: стан, коли людина бачить ВСЕ — Око Вічності, — і є вихід...”
* * *
Рома відкрив дверці книжкової шафи і з верхньої полиці дістав студентські зошити та почав їх гортати й трясти. Знайшовши шуканий папірець, розвернув і прочитав:
„Люди, не шукайте Істину саму по собі! Шукайте її в коханні, в науці, в релігії. Але не саму по собі. Сама по собі вона перекриває все вище зазначене і воно перестає набувати достатньої важливості й змісту.
Я віддаю свою Істину за щось реальне в житті”.
Вчора схвильована Софія розповіла йому, Ромі, що Міфа зранку розмовляв сам до себе. І попросила зайти до них, щоб він побалакав з Міфою: може, той захоче побачити свого зошита?
Рома піднявся східцями до хати і через веранду та сіни увійшов до кухні.
— Здраствуй, Ромцю! — зустріла Софія брата і, понизивши голос, додала, — Міфа в кімнаті, — і махнула рукою в бік груби. — Я приготую вам напій і ми з Марійкою підемо в двір.
Рома ввійшов до кімнати і сів на стілець біля ліжка. „Зовсім змарнів”, — промайнуло в нього в думці.
— Здраствуй, друже! — сказав Рома і поміг Міфі сісти на ліжку.
— І тобі здраствуй! — мляво відповів той.
— Щось ти засидівся в хаті, — аби підбадьорити друга, почав Рома. — Післязавтра, в неділю, ми з Оленою й дівчатами прийдемо до вас і разом цілий день гулятимемо в дворі, спустимося до Хвилястої. Згода?
— Згода.
В кімнату зайшла Софія з чашкою чаю і склянкою води. Через хвилину стукнули двері в сінях і на веранді.
— Слухай, хочу з тобою серйозно побалакати, — сказав Рома.
Дістав з кишені папірець і простягнув Міфі. Той, не розкриваючи записки, здивовано дивився на друга.
— Я знайшов тоді твій зошит, — після паузи промовив Рома. — Хотів би ти зараз його погортати?
— Ні, — різко одповів Міфа і зашарудів папірцем, рвучи його. — Все, що я маю зараз — це завдяки тому, що колись позбувся тих стримінь... та вони не позбулися мене. — Міфа простягнув руку до Роми і віддав йому порваний на дрібні куски папірець, — зроби теж саме і з зошитом.
* * *
„Моя люба, Софієчка, лишаю тебе. Ти — сильна, боєць, тому навчишся жити без мене і знайдеш відраду в житті, бо любиш життя. Я ж бо любив його через те, що в ньому була ти. Прощавай, моє серденько. Я тебе кохаю...
Моє янголятко, Мрієчка-Марієчка! Моя красуне й розумнице! Твоє життя неодмінно буде яскравим. Отож набирайся сил, дитятко...
Мій друже, Ромцю! Мій брате! Так виходило, що ти завжди був поряд в найскрутніші хвилини мого життя. Дякую тобі, друже, за все...
...Хвилясте! Ліси, річка, хати — ви для мене стали другою колискою після Верболозів. Низько кланяюся вам...
Квартира — тепла домовина гарного життя...
Робота. Тут вже дізналися, що мене нема... Що ж, гвинтик у механізмі згодом виношується, іржавіє...
Інститут — храм науки! Багатослівна тиша і промови з відлунням на все життя. Найнасичені роки...
Моє велике місто... квітуче, гучне, людяне...
Верболози, Верболози... Цілую рідну землю, обіймаю хатину... А де Костя?.. Що? помер? У в‘язниці? від хвороби?..
... Мамочко, тату. Я йду до вас?.. Ні?! Далі?!.. У спокій? вічний спокій? А ви, де ви?.. В житті, в русі?..
Зелений пакунок у квартирі... то мій зошит був у Софії!...
Яка попереду темрява — чорна безодня... Наче м’ясорубка втягає таких, як я... у спокій... і викидає нове, рухливе... або не викидає — залишає в собі... Софіє!..
І рух вічний!.. Вічний спокій, вічний рух... вічний спокій, вічний рух... вічний спокій, вічний рух...”
ID:
100792
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.11.2008 17:28:54
© дата внесення змiн: 02.11.2008 17:28:54
автор: aU`Ra
Вкажіть причину вашої скарги
|