Не торкайся щокою до каменю,
Він холодний і він не живе,
Він можливо і чимось напоєний,
Але це щось чуже, не твоє …
Ти ж до нього так щільно тулилася,
Вже тремтиш від нестачі тепла,
Потім впала, злягла, зажурилася,
Бо інакше яка ж ти весна …
Потім інша прийшла, не стрималася,
Обіймала всім тілом своїм,
Розпалилася, закохалася
І згоріла мов втрачений дім …
Гляньте, панночка, посміхається,
Вся у квітах, у блискітках мрій,
Та і грається, і кохається,
Зачаровує всіх з-попід вій …
Як вона із тим вітром крутилася,
Не боялась осуду навкіл,
Аж старшина на неї озлилася,
Встановили судилища стіл …
Відібрали у неї всі зрілості,
Здерли з неї усе, що змогли,
Не добились від неї покірності,
Залишилась в полоні журби …
Відродилась, хоч стала вся білою …
Не забула любовних утіх,
Хоч була ще такою ж красивою,
Та чомусь не лунав більше сміх …
Потім знову ця зустріч із каменем,
Оживити не може нічим,
І за що ми з тобою покарані,
Хочу стати я тілом твоїм …
Є дві відповіді ...
Одна - Весна, Літо, Осінь ,Зима )
І є друга: "озирнись навколо, і ти побачиш" ...
На жаль, людська емоційність, щирість, відвертість
переважно стоїть перед таким столом .... Не вміє захищатися ...