Прости мені, Господи, мій страшний гріх.
Ти знаєш, людину я вбила.
Людину?
Ні! Нелюд, хоча й чоловік.
Як вбила?
Його задушила.
Яким же він був?
Він почвара, він чорт.
Прийшов до країни моєї,
Забрав моє щастя, навіки прирік
На вічну розлуку з сім’єю.
Зламав мою душу і тіло терзав,
На мене як крук накидався.
І сльози та кров мою пив, як вино,
І спав, лиш коли напивався…
Відкрила я очі на ліжку вночі,
Й душила я нелюда паском.
Душила, аж поки позбавилась сил,
Аж поки він більше не хрипів,
Аж поки він не заледенів.
Спинилася аж на світанку.
Я знаю, могла я узяти ножа,
Яким так любив катувати.
Та я не хотіла зробити все в мить.
Хотіла я довго вбивати.
Хотіла відчути як чорне життя
В судинах втрачає сили.
А що ти робила на ліжку його?
Чого тільки я не робила…
Я можу тобі відпустити цей гріх.
Лишень те, що мала, зробила.
Одна лиш помстилась за горе усіх…
Та інший простити - не сила.
Чи ти розумієш, про що я сказав?
Так, Господи. Добре це знаю.
І досі стискаю в долоні ножа…
І досі себе я вбиваю...
