В ньому буяють джунглі, ллються дощі тропічні,
Змії сплітаються кублами, діляться ядра й клітини.
Кожної миті вічності творяться справи вічні,
Трави ростуть й дерева, ніби волосся дитини.
Сойки, лелеки й соколи крильми прасують небо,
Сови нечутно ріжуть темряву між дубами,
В кожному звірі лісному він впізнає себе,
Всотує світу вологу спраглими дива губами.
Він споряджає вітрильники в дальню дорогу морем,
Суднам-віршам припасовує щогли із такелажем.
З вітром попутним в темряву, втративши страх і сором,
Їх направляє до неї - шлях між світами ляже.
В ній - невагомість і тиша. Газових шепіт гігантів.
Течії темних енергій, влада первинних законів.
Очі вона огортає пледом водневих мантій,
Час зупиняє тяжінням і сингулярністю лона.
І за подій горизонтом судна з паперу зникають.
І невідома їх доля - може, вона лише знає…
Близькість надмірна й фатальна, серця удари стихають…
Всесвіт із вибухом тихим в темряву й ніч витікає…
Тиша. Стоп-кадр. Невагомість.
Млосні скорочення серця.
Судна з паперу на рейді
В бухтах згортають вітрила.
Світ велетенський згорнувся
Затишним теплим кубельцем.
Соколи, сойки і сови
Сплять, загорнувшись у крила.
Знову настане світанок,
Всесвіт дощами умитий
Рушить у лет безупинний
Видів і цивілізацій.
Тільки чекатиме знову
Дотику таємниці.
Гинути знову захоче
В спалахах анігіляцій.