|
Гойдалка під вишнями легко підносить мої засмаглі ноги до самого неба. Чи знаю я, що таке справжнє дитяче щастя? О так! Хіба це не тоді, коли дідусь власноруч прилаштував онуці гойдалку? Чи коли бабуньо напекла вишневих кнедликів прямо посеред тижня? Вірте чи ні, але такого щастя в мене щодня так багато, що хочеться надіслати ще комусь, менш таланному.
Ми з бабусею їдемо на сінокіс! Кузочко, ти з нами? - налаштовує велосипед дідусь.
Таааак! - не барюся з відповіддю я. Бо оте «кузочка» - це було до мене. Так зве мене дідуньо через мої чорняві оченята і засмагу, яка тримається увесь рік аж до весни, доки з першими жаркими днями не прилипає нова, ще краща.
Я з вамииии! - чується на всю Горіхову вулицю.
Сінокіс - це таке особливе місце, де можна годинами розвідувати нові стежки і слухати цвіркунів та інших кузьок у високих травах, аж поки дідусь не скосить їх для худоби, а бабуся збере серпневі суниці на величезній грядці.
Фьюіііть! - гомонять невідомі мені птахи десь у кронах.
Турлууу! - відповідають інші.
Ку-ку! Ку-ку! - кує зозулька.
Вжух-вжух! - відгукується дідусева коса.
Шуууу… Шуууу… - шурхотить листя акацій і кленів.
Сінокіс розташований біля іншої хати, яка залишилася бабусі від її мами. Вона давно пустує, але я щораз допитливо зазираю у кожен кутик і шафку, лізу на горище (де ховаємо сіно на зиму), нишпорю серед старого посуду і, звісно ж, зазираю до цукерниці. У тій старій цукерниці, оздобленій українськими квітами-візерунками з давніх-давен (але точно не скажу вам з яких пір) зберігаються цукрові кульки. Ті кульки бабуся давно б викинула на смітник, але я випросила залишити те добро собі у спадок. І кожні відвідини старої хати завершуються частуванням тими кульками. Вже не зовсім білі, трохи вогкі від сирого повітря старої кухні, з присмаком дощу, ванілі і ще чогось мені невідомого, - це найсмачніші кульки, повірте, я знаю про що вам кажу.
Після своїх «справ», нарешті вибігаю на подвір’я. Стежка тут давно поросла споришем і подорожниками, а мені тільки того й треба.
Вжууух! - стрімголов пробігаю її усю босоніж і з розгону допадаю до крижаної води, яку дістав з колодязя дідусь. Пити воду з відра, після відвідин цукерниці, - то ще одне щастя, яке важко сплутати зі звичайною радістю.
Хлюп-хлюп! - розбризкую ту воду на бабусю, яка виходить з хати.
Ну годі вже тобі! - озивається вона і починає сміятись.
Моя бабуся - найкраща із тих бабусь, яких мені доводилось зустрічати. І я підозрюю, що вона навіть найкраща серед невідомих мені досі бабусь. З нею можна бешкетувати і не отримувати за це «на горіхи». Ми разом робимо багато справ: годуємо курочок, напуваємо і доїмо кіз, ліпимо з тіста візерунки на пироги, варимо борщ, рвемо бур’яни на городі і читаємо казки перед сном. Бабуся прокидається ще поночі і йде робити хатні справи. А я завжди проводжаю її сонними оченятами з теплого ліжка.
Спи ще, рано, - каже бабуся.
Вона виходить у кухню і незабаром повертається із бубликом або шматочком солодкого яблука. То наша вранішня традиція - частування від бабусі. Я вмикаю стільникове світло і починаю читати, смакуючи ласощі.
Але повернемось на сінокіс, бо ж там почалося найцікавіше. Дідусь вже закладає у мішок сіно з минулого покосу і вантажить його на велосипед. А це означає, що настала найкраща частина нашої подорожі. Ось вже дідусь садить мене зверху на той мішок і звідти здається, що видно все довкола - і сусідські хати, і рожеві мальви обіч дороги і комиш над ставком.
Чи ж то не щастя, сидіти отут на мішку з духмяним сіном, відчувати пекучі садна на колінах, тримати соковиті суниці у ситі (яких заздалегідь намила мені бабуся в дорогу) і відчувати себе на вершині світу?
Ну що, поїхали! - бадьоро гукає до нас дідусь. І ми повертаємось назад, вечеряти.
Вдома кожен ще має свою роботу. Ми з бабунею пораємося біля худоби. Я заганяю курочок до загорожі і сиплю їм пшеницю чи кукурудзу. Бабуся годує кіз і починає їх доїти. Я перша «знімаю пробу» молока і завжди залишаюся з білими вусами. І хоч таке бабуся бачить кожного дня, але щоразу сміється як вперше.
Тим часом, дідусь розкладає сіно на горищі і робить вечірній обхід. Закриває хвіртку і ворота, втомлено посміхається.
Ми йдемо гріти вечерю.
Бери ще добавку, - примовляє час від часу мені бабуся, вправно насипаючи картоплю з м’ясом. - Діду, вріж ще хліба!
Із задоволенням, - завжди радо відповідає дідусь.
Яка смачна вечеря, - щоразу гомонить моя прабабуся, яка сама її готувала.
За столом то були й усі розмови. Бо ми натомлені і щасливі сидимо разом. Хочеться тільки спостерігати, як нічні метелики пурхотять крильцями у вікно і слухати, як кіт смачно уминає свою порцію. Десь далеко гавкають собаки і сюрчать вечірні коники. Починається чаювання.
Яке варення сьогодні відкриємо? - питається бабуся до мене.
Смородинове! - радію я.
Смородинове! - чомусь завжди підтримує мій вибір дідусь.
Смородина гарна цього року, най буде смородинове, - шамкає і собі прабабуся.
От добре! Ми закатали його багато цьогоріч! - радіє бабуся, відкриваючи банку з темно-фіолетовим, попри тихому світлі ліхтаря - чорним запашним варенням. Вона наливає його щедро у піалу і роздає всім чайні ложки.
Їжте на здоров’я! Беріть булку і масличко.
Та нас вже не треба довго припрошувати. Липовий чай пахкотить на всю хату. Варення смакує з ним найкраще. І ми дружно їмо ті «запаси щастя», час від часу допомагаючи один одному налити ще чаю чи подати цукор.
Якщо ви думаєте, що це і є найкращий момент дня, то ні. Коли бабуся прибирає зі столу, а прабабуся йде до вечірньої молитви, ми з дідусем виходимо на ґанок. Бо в нас з ним теж є свої традиції.
Ось там, кузочко, Сузір’я Малої Ведмедиці, - таємничо промовляє він, - а он-де Велика Ведмедиця.
Вечірнє небо у нашому селі завжди дуже низько. Іноді мені здається, що я можу збирати ті зорі як стиглу смородину з куща. Треба тільки простягнути долоньку і злегка потягнути до себе. Врожай на небі був завжди рясним, окрім дощових днів. Та ми й ніколи не виходили на подвір’я в дощ.
А це Чумацький Шлях, онучко, - продовжує свою розповідь дідуньо.
Чому він Чумацький? - допитуюся я.
Колись давно чумаки возили сіль на своїх підводах. Доріг ще не було багацько, як зараз, тож йшли вони полем. А щоб не згубити напрямок, дивилися на зорі. Бачиш, як рясно їх, наче шлях на небі?
Бачууу… - зачаровано шепочу я.
Ось так йшли вони зоряним шляхом поночі, коли спадала спека. Тому й прозвали люди той шлях «чумацьким».
Як гарно ти розповідаєш.. а розкажи ще щось, дідусю!
Ну годі вже на сьогодні, - відповідає він. - Вже пізно. Завтра розкажу ще.
Ну, я побігла!
Щастя повні штани! - сміється бабуся, коли я прожогом залітаю у хату.
Та де ж ті штани, коли я в сарафані, бабуньо, - кожен раз дивуюся я.
Та то так кажуть, онучко. Коли дуже радієш. Ходімо читати казку, бо завтра вставати «ні світ ні зоря».
Ми читаємо казки одну за одною, аж поки голова бабусі стомлено не провалюється у подушку. Дідусь хропе на сусідньому ліжку. Годинник звично цокає у кухні. Радіо тихо гомонить на стіні. Я ще довго вмощуюсь між подушками, аж поки рука бабусі не обіймає мене за плечі. І щасливий сон огортає з усіх боків. А у ньому я ще раз їду верхи на мішку і рахую зорі з дідусем.
ID:
979635
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Сільська лірика
дата надходження: 09.04.2023 00:23:08
© дата внесення змiн: 09.04.2023 00:23:08
автор: Кузочка
Вкажіть причину вашої скарги
|
