Я крізь терен зірку дістану,
Покладу її скраю стола
Й почекаю, допоки каштани
Доторкнуться цвітом чола.
А як травень коси розпустить,
То візьму свою зірку ясну
Й понесу в край, де Місяць мій блудить.
Перед тим кращу сукню вдягну.
Віднайду своє щастя в зеніті,
Обійшовши могутні Карпати.
І зрадіють, заграють трембіти:
“Досить, люба, вже годі страждати!”.
Не повірю я, вмиюсь росою,
На зорю у кишені погляну:
А вона засіяла красою
Й зникла геть, ніби зору омана.
Місяць блимне й промовить ласкаво:
“Впала зірка - бажання здійснилось.
Нині серце твоє запалало.
Склею те, що давно вже розбилось”.