На рідній неньці Україні,
під Києвом, наче в домовині:
З’явилась зона, що забута,
вона життя ніби позбута.
Скільки людей безглуздо вбито,
скільки навколо сліз розлито?
Ніби привид, в тій зоні природа,
зіпсовані долі, енергія роду.
Хіба того варті брудні кіловати?
задовго до вибуху - мусили знати.
Невже живемо лиш сьогоднішнім днем,
що стане нащадкам, що їм донесем?
Якщо лиш руїни, Чорнобильський жах-
для чого тоді кольори в олівцях?
Вже пізно-це лихо назад не повернем,
але може в Світі десь інше відвернем?
Природа гине і без нас:
тварини відживають час;
Рослини вже нас не рятують,
а люди просто констатують:
Хіба це лихо, хіба жах?
не все ще перетерли в прах;
Вистачить нам, нашим нащадкам-
вони руїни лишать спадком.
Все так чудово-живемо,
хіба потрібне нам воно:
Чиєсь життя, чиєсь майбутнє,
хіба безглуздя незабутнє?
Віджив своє і геть пішов,
забув помилки: знову й знов…
Ти можеш скоїти чимало,
лише б на всіх нам вистачало!
Та годі- час вже схаменутись,
лицем до лиха повернутись.
І все зробити на майбутнє,
щоб воно стало незабутнє!
На помилках потрібно вчитись,
адже від них нам ніде дітись!
Якщо жили без голови-
нехай не житимуть вони?
Так само, як жили до них?
треба лишити дурість, гріх!
Бо найцінніше це життя-
доки є час для каяття!…
26 квітня 1986 року- чорна дата в історії України і Світу.
1997-1998
