|
Дім бачив мене немовлям. Перші дні я спала на двох зіставлених поруч кріслах, і він, радіючи появі нового мешканця, вечорами огортав мене оксамитовими сутінками сонного подвір”я. Лежачи на теплих пелюшках, я розглядала латаття на стінах в оточенні листків-човників. Вранці ловила у жменьки сонячних зайчиків, що просковзали крізь волошкове поле атласних штор.
У стінах будинку вперше увімкнулась моя свідомість. Нова реальність не здалася чужою та небезпечною. В обличчях близьких я впізнавала споріднені душі. Будинок тішився разом зі мною кожній пригоді, розповідав казки, запускав шурхотіти і красти солодощі домовика. Хотілося осмислити кожне слово, потоваришувати з усіма тваринами — справжніми та плюшевими. Я будувала для них із кубиків та каштанів кінну ферму, лікарню, театр і навіть кіностудію.
Ми з будинком дивилися разом мультфільми. Найрізноманітніші: Дісней, аніме, Том та Джеррі. Кімнати пахли трошки котом та іншими моїми звірами, вафельними тістечками, сторінками зачитаних книг, пелюстками півонії, кіндер шоколадками. У спальні ще періодично літали запахи акрилу, лаку та пластику, а в повітрі над мольбертом у сяйві сонячних променів танцювали порошинки.
Будинок завжди існував ніби поза часом та простором. Не важливо, що відбувалося на роботі чи вулиці. Вдома чекав звичний хід зрозумілих та близьких серцю речей.
Часто, сидячи на кухні, чекаючи на маму, я із задоволенням уплітала бабусину манну кашу і мріяла. Дивилася у вікно на білі боки багатоповерхівок, що відсвічували на сонці черепицею, наче величезні дракони лускою. Їх гойдало на хвилях зеленого моря, поки вони мирно паслися серед крон дерев, а по майданчику бігали, заливаючись сміхом, дітлахи. Я сиділа п'яна від мультиків і малювала в альбомі кольоровими фломастерами казку.
Моя мама – принцеса, а тато – принц. Тому що вони люблять один одного як Русалочка любить Еріка, як лисеня Тодд любить лисичку Віксі, як Покахонтас любить Джона Сміта. Навколо них завжди відбуваються дива: парки розваг, цирки, макдональдси, кіно. Батьки працювали допізна, і мені було мало вечора, щоб розповісти про все, що трапилося за день. Перед сном я довго ходила кімнатами, показувала нещодавно вивчені фокуси, смішила, вела філософські бесіди. А коли настав час спати — ще кілька годин потай грала іграшками при світлі нічника.
Дорослішання не обірвало казку, яку плекав будинок — навпаки. Вона обростала таємницями, метафорами, зрозумілими лише у тісному колі секретами. Ми створювали магію, як чарівники, тримаючи відловлених карасів у ванній, збираючи конвалії на особливій галявині в лісі, обговорюючи серіали, книги, музику. Будинок читав мої щоденники, оплакував нерозділене кохання та зраду друзів, хворів на ангіни, боявся іспитів.
Найкращим нашим спогадом стало народження брата. Я розуміла, що маю передати малюкові відчуття магії і нескінченно вигадувала ігри, шила іграшки-обереги, які оживали у нього в руках.
Але будинок бачив не лише диво народження. Спочатку від інсульту помер дідусь, а потім у інший світ пішла бабуся. Стіни знобило від холоду втрати. Горе та біль давили на серці. Тоді я вперше дізналася, як це, коли болить душа. Від неї відірвали шматок теплого і світлого майбутнього з коханими людьми, залишивши лише спогади. Поступово будинок знову обростав силою, перетворювався на кокон. Здавалося, він уже пізнав і ввібрав усі земні обряди і міг захистити від будь-яких проблем.
Але настав час, коли будинок сам став уразливим. На місто впала завіса війни - будинки почали відстрілювати. Вони падали зі стогоном, здригаючи землю, немов величезні величні тварини, які раніше здавались незламними, сповненими життя.
У нашому районі сирени, які сповіщають про початок полювання, не працювали. Тому ми сиділи тихо і вслухалися в кожен шурхіт. Коли будівля неподалік вмирала — будинок хитався від болю і підлога йшла з-під ніг. Будинки перетворювалися на примар, не впізнаючи розстріляних родичів. Зруйновані стіни оголювали обвуглене нутро будинків-мерців. І не було сили, яка могла б врятувати цих велетнів, залікувати їхні рани, що зяяли чорною порожнечею.
Найстрашніше лякав ураганний рев винищувачів і крилатих ракет. Вбивці виходили на полювання підло, глибокої ночі, і треба було встигнути схопити дитину, сповістити всіх про наліт і бігти в коридор. Стіни більше не захищали, тільки дві стіни могли сховати хоча б від уламків. Ми спали по черзі, чергуючи у східній спальні. Агонія міста, що стікає кров'ю, після обстрілів ставала нестерпною.
Мешканці тікали, залишаючи рідні квартири, іноді своїх домашніх улюбленців. За стінами розросталася незвична тиша, що часом розривалася зляканими і голодними криками покинутих тварин.
Полювали на всі будинки, без винятку. Вмерти міг кожен. Внутрішньо завмираючи, ми читали новини та прізвища загиблих, обдзвонювали вранці та ввечері друзів та близьких. Чуєш у слухавці знайомий голос – і одну дозу заспокійливого можна пропустити.
Будинок дивився в душу благаючим поглядом і просив: "Будь ласка, не
не кидай, мені страшно". Я заливаючись сльозами, збирала документи і мінімум речей. А інші речі - пошиті власноруч плюшеві іграшки, орхідеї, що недавно розпустилися, вирощені з мальків вуалехвостики - навряд чи здогадувалися, яка на їх чекає доля. Мене охопило знайоме почуття втрати і передчасної скорботи, ніби я боягуз і кидаю друга дитинства в найскладніший і, мабуть, непоправний момент його життя.
Ми поїхали дуже далеко. Дорогою зустрічалися різні будинки. Мертві, покриті з середини пліснявою, мов зомбі. Безпритульні будинки з брудними туалетами, прокуреними стінами, з під'їздами в нецензурних тату. Будинки з привидами, будинки навиворіт, де ви ніби на вулиці та навколо постійно незнайомі люди та їхні проблеми.
Іноді від болю темніло в очах. Я уявляла рідні кімнати, речі, сімейні свята та просто будні. Так згадують близьких людей, що пішли: риси обличчя, посмішку, сміх, пластику рук, голос. Як хотілося повернутися додому, наповнити його теплом, домашнім затишком, вселити життя. Адже будинок не може довго існувати без людей. Його призначення — давати притулок, бавити дітей, показувати мультики та пахнути молочною кашею.
Він залежить від нас, ми його наповнюємо, створюємо цю маленьку реальність, щоб вона оточувала нас і потім віддавала накопичене чаклунство.
Мій дім, ти завжди зі мною, щоб не трапилося. Спогади про тебе лікують і відроджують моє серце.
(Ілюстрація з інету)
ID:
951346
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.06.2022 10:08:23
© дата внесення змiн: 24.06.2022 10:08:23
автор: Лілу Амбер
Вкажіть причину вашої скарги
|
