|
Продовжуючи заглиблення в поетичні виміри Олі Мальченко, спробую здійснити більш розлогий лінгвістичний та структурно-семіотичний розбір, аби виявити різнорівневість і значущість усіх елементів у внутрішній організації тексту, які творять художню єдність. Загалом науковий аналіз цієї морфемної поезії потребує і нової методики, та за її відсутності спиратимуся на підхід структураліста Ю.Лотмана, а також – метрику і ритміку. Зазначу, що цей розбір є одним із багатьох можливих варіантів, тож суб’єктивний чинник не заперечує існування іншого бачення: будучи багатогранним, художній простір поетеси передбачає семантичну варіативність, а отже, різноманітність трактування в межах контексту. Натомість метою цього тлумачення є показати, що поезія авторки, як і будь-яка структурована художня система, будується за певними поетичними законами і тому, як будь-який літературний твір, що складається зі словесного матеріалу, – піддається аналізові, виокремленню тих прийомів і компонентів, які вступають у взаємодію і творять цілісну структуру, що є виразником певних художньо-естетичних цінностей.
подум’
ожарець вустовий
ні ледь ні ще ти
полив’яне легше лише
двід брунь
і очеретивесь
коли до ряю
гаю н(де)
шся
ті (н)очі
нкі
твої щу
пу сти
щі
Перед нами сегментована багаторівнева й несиметрична структура з неоднотипними синтаксичними конструкціями, яку – умовно – можна поділити на дві частини: у першій домінує лексемний принцип творення художньої реальності, друга характеризується переходом у морфеміку – переважно флексійні форманти, які тут перебирають на себе функцію цілого слова. Така структура тексту, відповідно, провокує й зміну ритміки й інтонації, яка наприкінці набуває спадного характеру.
Розглянемо ритмічну структуру тексту, що є одним із активних смислових рівнів, за допомогою іктового аналізу, й визначимо закономірності способу акцентуації. Також проаналізуємо силабіку, оскільки поетичний твір має тенденцію до вирівнювання складів у певних рядках. Перший рядок від тексту позначатиме кількість іктів, другий – міжіктових інтервалів, третій – силаб.
1. пОдум’ о 0- 2
2. ожАрець вустовИй а и 1-3- 6
3. ні лЕдь ні щЕ тИ е е и 1-1-0 5
4. полИв’яне лЕгше лишЕ и е е 1-2-2- 8
5. двід брУнь у 1- 2
6. і очерЕтивЕсь е е 3-1- 6
7. колИ до рЯю и а 1-1-1 5
8. гАю н(дЕ) а е -1- 3
9. шсЯ а 0 1
10. ті (н)Очі о 1-1 3
11. нкІ і 0 1
12. твоІ щу і 1-1 3
13. пу стИ и 1- 2
14. щІ і 0 1
Маємо таку іктову картину: 1-2-3-3-1-2-2-2-1-1-1-1-1-1. Встановлення і коливання певної інерції ритму відбувається в «першій» частині тексту, де ритмічне наростання чергується зі спаданням. Далі – її перехід в іншу інерцію з одним наголошеним – у «другій» частині. Домінуюча кількість міжіктових інтервалів – 1 ненаголошений, лише 4-й рядок має 2 міжіктових інтервали, а 2-й і 6-й рядки – 3. 9-й, 11-й і 14-й рядки мають 1 ікт і характеризуються цілковитою відсутністю ненаголошених – це суто «морфемні» рядки. Спостерігаємо й домінуючу анакрузу в ненаголошеній позиції, тобто жіночу. Початок і кінець твору «обрамлює» один ікт.
Ритмічний паралелізм утворюють 2 і 6 рядки, що мають обернено протилежний характер міжіктових інтервалів (1-3- і 3-1-), однак обидва з чоловічою клаузулою. 3 і 4 рядки нерівнонаголошені, однак цікаві своєю обернено протилежною акцентуацією: е, е, и – и, е, е. Бачимо ізотонізм 5 і 13 рядків з ідентичною кількістю ненаголошених. У 7-му і 8-му рядках ритмічно і фонетично уподібнюються кінцевий і початковий віддієслівні елементи (ряю і гаю). Ізотонізм утворюють 10 і 12 рядки, які мають і однакову кількість міжіктових інтервалів. Фонічність виразно представлена й домінуванням певних наголошених – е, и, а на початку, наприкінці ж маємо акцентований і.
Щодо силабіки – бачимо й тут високий ступінь організації ритму – чітке встановлення й коливання інерції (2-6-5-8-2-6-5), її деавтоматизація (3) і перехід в іншу інтонацію (1-3-1-3-2-1). Відзначаємо симетричність: 1, 5 і 13 рядків, з яких ритмічне уподібнення мають 5 і 13 рядки; у 2 і 6 рядків також однакова кількість складів і інтонаційна симетрія. 3 і 7 рядки мають однакову кількість силаб, однак різняться інтонаційно. 4 рядок є «піковим» у структурі твору, має найбільшу кількість силаб – 8 – і є ніби першою «хвилею», за якою відбувається ритмічний спад – до двох складів, що передує черговому наростанню інерції. 8 рядок теж є «перехідним», має 3 силаби й після нього відбувається плавний інтонаційний спад до одного складу і чітке коливання в межах іншої інерції. По одному складу мають ті рядки, які представлені афіксальним способом творення поетичної реальності.
Цікавою є й сегментація: на початку вона не порушує синтаксичної цілісності тексту, та починаючи з 8-го рядка бачимо дещо інший принцип сегментації, що створює певний «відрив» семантично пов’язаних рядків, однак це не сприяє дискретності поетичних образів – вони органічно й послідовно виростають із текстової структури. Така сегментація має й емоційно-експресивне забарвлення і на цьому рівні є смислоутворювальною.
Зіставляючи тонічний і силабічний чинники, а також фонічність і семантику тексту, маємо таку картину:
1, 5, 13 рядки мають однакову кількість наголошених (1) і складів (2), тобто збігаються за тонічними і силабічними показниками, однак 1 рядок вибивається зі структури чоловічою анакрузою, тоді як 5 і 13 – утворюють інтонаційну синхронність із жіночою анакрузою і, крім того, характеризуються однаковою кількістю міжіктових інтервалів (1-). Тобто маємо певну зміну акцентуації та стопних особливостей, де 1 рядок уподібнюється до одностопного хорея, а 5 і 13 – до ямба. Одначе при вимові ці збивки нейтралізуються через посилену інтонаційну складову. 1 рядок є композиційним і семантичним зачином, крім того, встановлює структурну інерцію тексту, за якою відбувається інтонаційний підйом; 5 рядок слідує відразу після найбільшого інтонаційного піку, руйнує встановлену інерцію, будучи водночас зачином нової ритмічної хвилі. 13 рядок передує кульмінації і має плавно спадну інерцію, що відображається й на смисловому контексті (пу сти, тобто семантика звільнення), тож відбувається структурний ритмічний і семантичний синхрон.
На морфологічному рівні маємо синхронізацію 1 і 5 іменних рядків, натомість 13 рядок представлений дієслівною формою. Однак тут слід наголосити, що на інформативну насиченість, поряд із лексичною відкритістю, морфемним поділом, семантичною множинністю, впливає і принцип сингармонізму – фонетичне уподібнення при вимові (так, можливість прочитання ні ще ти збільшується, і при вимові може звучати як нищити, набуваючи іншого відтінку значення й перетворюючись відтак на іншу частину мови, очеретивесь – як очеретúвець, до ряю – як вдаряю тощо; а лексична варіативність останніх трьох рядків зумовлена великою мірою звуковим ефектом і вимовою). З огляду на це 5 рядок може мати варіативність звучання: квіт брунь, від брунь, дві бруні, а 13 рядок – пустий, тоді лексема з дієслівної перетвориться на іменну; крім того, слід брати до уваги лексемну розірваність (пу сти), що провокує поділ на мікроструктури, які містять смислові варіанти. Всі ці необмежені мовно-звукові можливості, які й творять багатоплановість твору, – впливають на семантику, розвиток сюжету, трактування поетичного тексту і його структурно-художню домінанту.
1 і 5 рядки збігаються й за закритим складом іменних лексем, на відміну від відкритого вокалічного 13 рядка, однак на граматичному рівні різняться відмінками: 1 – називний, 5 – родовий. На рівні фонетики звукові домінанти в кожному з цих рядків – о, у, и. Однак бачимо присутність у них усіх голосної у, яка, попри ненаголошеність, має досить сильну позицію.
За семантикою й образністю 1 рядок подум’ – зачин – вказує на абстрактне, що пов’язане з людиною – думка, спомин; 5 рядок – двід брунь – образ природи, символіка зародження, що передує розквіту, весна; 13 рядок пу сти – звернення до ліричного суб’єкта, звільнення.
2 і 6 рядки також збігаються за тонічними і силабічними показниками – мають по 2 ікти і 6 складів, окситонну клаузулу, ритмічний паралелізм, а також різко наростаючу інерцію: обидва рядки «оточені» попереднім рядком із 2 силабами і наступним – із 5, утворюючи, таким чином, ритмічні «хвилі». Збігаються ці рядки й на рівні морфології: обидва є іменними. Попри певну фонічну акцентну невідповідність, рядки мають спільний звук о на початку лексеми, який, формально будучи в ненаголошеній позиції, при вимові активізується. Єднає їх і закритий склад. На рівні сенсу чуттєвий компонент ожарець вустовий іде паралельно з мотивом природи і очеретивесь. Асоціативно 2 рядок навіює домінування червоного кольору, 6 рядок – зеленого.
3 і 7 рядки об’єднує лише кількість силаб (5) і парокситонна клаузула, однак вони абсолютно різняться ритміко-інтонаційно, синтаксично, а також фонетично. Та – структурно – їх єднає те, що обидва виступають певним завершенням встановленої інерції, за якою – у 3 рядку – відбувається підйом, а у 7 рядку – спадання. Крім того, 7 рядок є переламним у художній структурі тексту, про що йтиметься далі. Об’єднує рядки й присутність у кожному вказівки на ліричний суб’єкт: у 3 рядку – ти, у 7 – флексійний елемент ряю, що є частиною дієслова й опосередковано навіює центральний ліричний суб’єкт. Тобто ці рядки є активними на силабічному і структурно-художньому рівнях, а семантично – відображають взаємодію між ти – я.
4 рядок має найбільшу кількість силаб – 8, активну фонічність, де звукоповторення ли, ле – відтворює ефект хвилі, гойдання, сюди ж домішуються шуми – ш. Рядок має виразну інтонаційність, а також підвищені стопні характеристики, однак брак однієї ненаголошеної в анакрузі не дає змоги цілковито перетворитися на трискладовий анапест.
8, 10, 12 рядки подібні за кількістю складів, однак цілковито синхронізуються лише 10 і 12 рядки, які – за силабікою мають ознаки одностопного амфібрахія, а на рівні тоніки – по одному ікту і два ненаголошених, тоді як 8 рядок має два ікти і один ненаголошений, тобто тонічно є слабшим. Однак саме 8 рядок є перехідним – руйнує попередню ритмічну інерцію, встановлюючи іншу. Це можна простежити і на рівні силабіки, де кількість складів коливається в межах 3–1, і на рівні тоніки, де 8 рядок є завершальним двоіктовиком, після якого всі рядки мають по одному наголошеному.
Водночас за структурно-смисловою та синтаксичною домінантою бачимо об’єднаність між собою: 8 і 9 рядків, де другий є продовженням першого; 10 і 11 рядків, які в сукупності мають ознаки двостопного ямба; і семантичну цілісність 12, 13 і 14 рядків.
У морфологічній площині 10 рядок є іменним, а 8 і 12 рядки містять елементи, які відкривають можливості іменника і дієслова. Образність, що постає, має стосунок до природного світу і людського, власне, їх перетікання, яке відображене на мовному рівні: 8 рядок – гаю як іменна лексема виступає у ролі звертання, а як віддієслівна морфема (наприклад, благаю) – вказує на я-суб’єкт, елемент н(де) є вказівкою на варіювання заперечної частки і питального прислівника, що, відповідно, сприяє семантичній множинності; 10 рядок – варіативність ночі – очі з вказівним займенником ті; 12 рядок – твої – вказівка на ти-суб’єкт, крім того, цікавою є морфема щу, яка може позначати дієслово першої особи однини (пещу, пущу), тобто я-суб’єкт. Таким чином 12 рядок відображає взаємодію між ліричними центрами.
9, 11, 14 рядки характеризують повний ізотонізм та ізосилабізм, а також граматична подібність – спосіб зображення поетичної реальності за допомогою суфіксально-афіксальних морфем. Є й фонічна синхронізація – 11 і 14 рядків із голосною і, а також графічний чинник. Однак на морфологічному рівні спостерігаємо певну невідповідність між цими рядками: 9 рядок, представлений морфемою шся, вказує на дієслово 2 особи однини, тобто відображає натяк на ліричний ти-суб’єкт; 11 рядок – нкі – прикметник 3 особи множини, 14 рядок – щі – іменник у множині або множинний прикметник.
Тож бачимо досить упорядковану ритмічну акцентуацію з домінуючим інтонаційним чинником, тенденцією до рівного складу з певними стопними збивками.
Лексичний склад тексту містить слова на позначення явищ природи, абстрактних понять, людських почуттів та емоцій, еротизованих частин тіла та їх взаємне перетікання: тут присутні іменні лексеми подум’, ожарець, брунь, очерети, гаю, ночі, очі, вустовий, полив’яне, дієслівні до ряю, пусти і службові частини мови, які виконують важливі художні функції. Відзначимо абсолютну відсутність «речової» та соціальної лексики. Лише людина, її внутрішні глибини, простір її тілесності та природа довкола.
Уже перший поетичний рядок подум’ містить інформацію про певний процес – перебіг думки, спогад, і передає семантику миттєвості. Пом’якшення в кінці є значущим – руйнує усталеність, посилюючи плинність, незатверділість стану. Формально виражений іменник набуває значення дії, тобто стає активним структурним компонентом. Наступний рядок ожарець вустовий виступає у смисловій єдності з попереднім. Дериват ожарець завдяки семантичному ядру – жар – має одне із значень – пристрасть, жага, а епітет вустовий посилює семантику еротичності. Так постає асоціація чуттєвого спогаду. Крім того, бачимо використання тропів: ожарець вустовий має генетичне походження з традиційного жар вуст. Тобто метафоризація мови відбувається тут, відштовхуючись від радикалізованої поетичної техніки, яка «видовжує» лексему шляхом додавання семантично насичених афіксів, роблячи її гнучкою й рухомою. Такі прийоми сприяють максимальній актуалізації всіх потенційних можливостей мови й активізації уяви реципієнта.
Далі – ні ледь ні ще ти – проглядається конфлікт – певна амбівалентність почуття, виражена мінімумом знакових елементів, де полярність внутрішнього стану передано за допомогою паралелізму – заперечення ні з прислівниковими формами, які набувають опозиційної семантики (ні ледь – ні ще). Тут з’являється й один із центральних ліричних суб’єктів – ти, до кого і спрямована думка-спогад. Прислівник легше стає смисловою домінантою наступного рядка – полив’яне легше лише, а яскраво виражена фонічність – алітерації й асонанси (л, ш, и, е) – створює ефект коливання, рухомості, вібрації. Виникає емоційний контраст до попереднього рядка, що породжує чергову хвилю структурної напруги всередині тексту.
Наступні два рядки двід брунь // і очеретивесь умовно об’єднані мотивом природи, крізь призму якої розкривається переживання – де символіка брунь (як зародження, що передує розквіту) і нетиповий синтаксис – поєднання нерівнозначних понять, які творять окрему цілісну лексему (очеретивесь) – передають прагнення охопити неохопне, невловне. На фонологічному рівні знову бачимо суперечність: алітерація двід брунь (двд брн) – вступає в конфлікт не лише з попереднім і наступним рядками, а й вибивається з усієї художньої структури, позначеної вокалістичністю.
Рядок коли до ряю є переламним у всій текстовій структурі: на змістовому рівні він ніби уможливлює попередню риторику, де коли вказує на умову, за якої відбувається певна дія; у граматичній площині бачимо зміну принципу творення поетичної дійсності, де структурно важлива домінанта – дієслово довіряю, вдаряю (як асоціативно випливає з контексту) – будується шляхом формального випущення елемента (кореневої морфеми), розподіляючи значення між двома іншими словотворчими афіксами. Крім того, флексія ряю є непрямою вказівкою на ще один ліричний центр – я-суб’єкт. На морфологічному рівні також спостерігаємо зміну побудови художньої реальності: якщо в першій частині домінували іменні словоформи (іменники подум’, ожарець, брунь, очеретивесь, прикметники вустовий, полив’яне, займенник ти), то починаючи з цього рядка – бачимо переважання дієслівних (ряю, гаю, шся, пу сти). Інтонаційно – рядок стає завершенням встановленої ритмічної інерції. Відзначаємо й фонічну відкритість елементів із вокалічною кінцівкою, яка зберігається у всіх подальших рядках.
Два наступних рядки (гаю н(де) // шся) характеризуються ще більшою технічною радикалізацію – побудовані лише суфіксально-флексійним способом, де ефект смислового згущення досягається за допомогою усічення, за рахунок чого відбувається зміщення семантики з цілої лексеми на її елементи. Таким чином відбувається позбавлення надлишковості та зростання інформативності тексту, що сприяє й більшому ступеню мовного абстрагування. Афікс стає еквівалентом цілого мовного потоку, сконцентровуючи багатозначність: тут і вказівка на відношення ліричних суб’єктів (можливо – (я бла)гаю, (скажи мені) де (ти ховає)шся), і семантика прохання-питання, виражена смисловою інваріантністю н(де). Інформативним є і графічне розташування елементів: питання (шся) відривається від загального потоку знаків, набуває підкресленої виразності, відкриває простір уяві. Два наступних рядки (ті н)очі // нкі перебувають у структурно-смисловому зв’язку і вміщують поліваріантність, де (н(очі)) є суб’єктом, а кінцевий формант (нкі – п’янкі, тонкі, лункі) предикатом, виконуючи функцію художнього епітета. Перед нами майже традиційна метафора, формально виражена в нетрадиційний спосіб. Графічне виокремлення елемента нкі сприяє його емоційному підсиленню, створюючи візуальний ефект бризки.
Розгалужена структура останніх трьох рядків (твої щу // пу сти // щі) має ефект розсіювання, чи то розприскування значення. Однак серед поліваріативності конструкцій (пещу, пущі, пущу, пусти), де чітко відстежується й фонічний чинник (алітерація щ, асонанс і, у), можна простежити тенденцію – тут синтагмою виступає лексема твої, навколо якої розташовані морфемні форманти, що з них виростає фінальне слово – еротизоване пустощі (пестощі): можливість вибору посилює художнє значення. Завершальна морфема щі є ніби останнім приском, водночас наділена семантикою недомовленості. Зменшення кількості знаків, характерне для другої частини тексту, уможливлює, однак, збільшення його інформативності, оскільки вміщує семантику цілого мовного потоку в мінімум елементів.
Пов’язуючи всі структурні рівні й відношення елементів у поетичному тексті, спостерігаємо різноманітність способів і засобів зображення й увиразнення художньої реальності, завдяки яким окреслюється упорядкована текстова структура. Ритмічно-фонологічна організація тексту є відтворенням його «хвилястої» структури. За рахунок активного інтонаційного чинника твір має посилені ізотонічні та ізосилабічні характеристики, з певними збивками, які є органічними для його структури. Тенденція до чергування «звужених» і «розширених» рядків у мовній площині створює хвилеподібний ефект, що є апеляцією до емоційної сфери, як і принцип усічення, за якого морфема максимально згущується й досягає високого ступеня смислової концентрації. Відзначаємо повну відсутність «шумів», зайвих елементів. Натомість текст побудовано на основі асоціативних зв’язків, високого рівня поетизації й символізації мови, що має вплив на підсвідомість реципієнта. Присутні тут художні тропи мають радикалізований характер, оскільки виросли на підґрунті оновленої мовної технології. Тематикою поезії може бути чуттєвий спогад, прагнення певного досвіду насолоди, сам текст будується навколо відношень семантичних центрів я-ти, а символ довіри, будучи знаковим у всій поетичній структурі, проступає одним із можливих наскрізних мотивів твору.
ID:
949169
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поетичний маніфест
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 30.05.2022 12:23:07
© дата внесення змiн: 15.05.2024 11:06:15
автор: Пра Дивляна
Вкажіть причину вашої скарги
|
