Глуха пітьма і мертва тиша
Заповнили сирий підвал,
Життя бажало взяти більше
Та наче заважав завал
Із цегли битої, брудної,
Яка закрила вхід давно.
Лиш місяць не давав покою
Через мале вузьке вікно…
Сиділа поруч мами доня
І казку мовила на ніч,
Розповідала через втому,
(Немов легенду із сторіч,
Яка нікому невідома),
Про те, яким був нині день,
Про іграшки, що були вдома
І як вона нових пісень
Хотіла в школі заспівати
На Великодневий концерт,
І що не може дочекати,
Як тато принесе букет
І подарує, наче зірці,
Яка на сцені вже давно.
І потім разом у квартирці
Через затемнене вікно
Лічитимуть сім’єю зорі,
Довкола місяць що зібрав…
Аж раптом, в чорній, непрозорій
Пітьмі до них хтось прямував.
Вона злякалася і впала
На груди мамі і платком
Холодним, мокрим заховала
Себе і маму. Ніби сном
Солодким жінка тихо спала
Від цих важких підвальних сцен,
Але очей не закривала
Вона уже не перший день…
Важкими кроками крізь тишу
До них хлопчина підійшов,
Підняв платок. Крізь найстрашніше
Він їх нарешті тут знайшов.
Струмком у нього покотились
По чорній, стомленій щоці
Бурхливі сльози. Зупинились
На мить всі рухи. У руці
Тримав іще гарячу зброю
Та час спливав, вже треба йти.
Узяв дитину він рукою,
Притис собі, щоб зберегти
Наскільки це можливо спокій.
Але він сам уже тремтів -
У прірві долі цій глибокій
Утриматися не зумів
Від сліз гірких. Перед донькою
Він приховати це хотів
І вже тремтячою рукою
Він очі мами все ж закрив…
Не бачив він, немов це снилось,
Ні зламів стін, ані дверей,
Він ніс життя, що залишилось
Серед «заснулих» там людей.
І це життя було на грані
Із потойбіччям кілька днів,
Та помирати їй ще рано -
Солдат мов ангел прилетів…