Все частіш сижу міркую,
Розум б'є одна задача.
Я живу, чи вже існую,
Чом наслідує невдача?
Чом завжди за крок від краю,
Сам себе ловлю в тенета.
Світ по іншому сприймаю,
Від верхівки, до скелета.
Стати далі, ще смію
Бо позаду було різне.
Мабуть завтра зрозумію,
Лиш би вже не було пізно...
Все навколо відкидаю,
До людей відношусь злісно.
Та нічого, почекаю.
Знати б, що не буде пізно...
