Чомусь очі впиралися в цвях,
Він прибитий невміло у двері.
А вона собі: цвях то цвях,
То пусте, аби двері служили.
І поплентала тихо у сад,
Щось там рвала, собі говорила.
А під вечір в верітці квітки
На порозі на лах розложила.
І складала в букети тугі,
Приплітала чебрець та розхідник.
Притулила туди кукурудз,
Просо дідове і материнку.
А головку іванову - в центр.
Так годиться, − собі повторила.
І на дверях розлігся букет,
Пришпилений недбалим цвяхом.
Лиш би мама у хаті була,
Тоді й цвях дочекає на свято...
