Антрацитовий вечір розсипає поволі зірки…
Місяць стежку осяє, щоб до тебе змогла я прийти.
І сюркочуть на всі голоси у гаю цвіркуни,
Я ж до тебе навшпиньки тихенько буду іти…
Додає фіолету оксамитова темна ніч.
Я тремчу.
- Може светер? – спитаєш.
- Авжеж, зігрій…
І неспокій з повій полетить за обрій за мить,
І зігріють мене лиш вуста та очей блакить.
Будуть пошепки танути ніжні твої слова,
Вируватиме пристрасть надривно терпка і така п’янка.
Колисатиме вітер, шелестітиме темний гай.
Антрацитовий ранок сховає нас в свій туман…
