Малу Ларису в літ чотири
Навчила матінка читать,
А в шість - мережками простими,
Дівча любило вишивать.
Росла у батьківському домі,
Гуляла часто у дворі,
А там росли квітки відомі,
Тяглись до сонця, що вгорі.
Із ними Леся розмовляла,
Немовби люди то живі:
Сміялась з ними і ридала,
Про них складала ще й вірші.
Також, писала про дівчину,
І про Волинський рідний край,
Про любу серцю, Україну,
Про свій земний прекрасний рай.
А ще - про стогін і ридання
Простих знедолених людей,
Про біди їх і сподівання
На долю кращу для дітей.
Хоч сильний біль, її страждання
Щораз давалися взнаки,
Ані словечка нарікання -
Отак ішли вперед роки.
Поезія - її багатство,
Й любов’ю сповнена душа,
Що виливалась, без лукавства,
По краплі з кожного вірша.
Ця мудра, сильна духом жінка,
Хоч тамувала біль в собі,
Землячка – Леся Українка,
Нам є взірець у цім житті.
