В цьому місті нема чим дихати.
В небі хмари висять німотно.
А в людей – запалені очі…
Важко, нудно… І так спекотно…
В цьому місті нема в що вірити.
Тут у всіх однакові обличчя.
І прозоро-зоряні ночі
Тут трапляються раз на сторіччя.
Не збагну, як тут можна… як можна любити?
На стінах-тіні-шепотіння «Хочу»…
В парку на лавочках
Гламурні парочки
Цілуються, не заплющуючи очі….
Спілкуються на рівні «Привіт! Як справи?»,
Вдають задоволених життям.
…Та капають сльози у чорну каву,
Бо в душу в’їлася самота…
… Отруюють себе байдужістю,
Ревнують, а ще – чудні такі –
Впиваються дивною сумішшю
Нарцисизму і самокритики…
В цьому місті нема що слухати:
Тут в маршрутках – брутальний шансон…
На лихо...
А в моїх слабеньких навушниках
Віртуозні гітарні соло
Так тихо…
В цьому місті так дивно жити:
Тут не ходять по травах босі,
Тут в повітрі – гарячий липень,
А на бруківці – осінь…
Розпечений асфальт так чекає на зливу,
А її, як назло, немає…
Так люблю я усмішку твою незрадливу
В цьому місті таких не буває…
В цьому місті не можу витримати,
Усвідомивши ціну словам:
Його – таким солодко-приторним,
Й твоїм, що, як правда жива….
Твоїм, таким щирим і теплим,
Відвертим ….та просто справжнім!
Як шкода….. я зараз далеко.
Але в моїх снах ми разом.
Нехай хмуриться сіре небо,
Хай дивуються стомлені люди!
Посміхнуся! Згадаю про тебе!
І вдихну! Так! На повні груди!