Говорити Його словами… Слухати Його музику… Це все, що є в мене зараз. Це те, що нагадує про Нього кожну хвилину. Він далеко. Мені не вистачає повітря. Я вдихаю, вдихаю… а його все менше і менше. І такий дивний лоскіт у грудях… Він потрібен мені! Хоча б у снах, хоча б у спогадах, словах, звуках…
Ммм… не знаю, може, це тільки в мене є такий «пунктик»: говорити Його словами. Смакувати їх, насолоджуватися тією миттю, коли вони так ненадовго затримуються на моїх устах… а потім прислухатися до їх відлуння. І згадувати про Нього… посміхатись і дивитись кудись далеко-далеко… в небо, у вікна … у вічність… І слухати – слухати ту неймовірну тишу, у якій щойно розчинилися Його слова: часом кумедні, часом автентичні, інколи діалектні, часто Ним же придумані, але завжди щирі, завжди справжні… Не оце заїжджене «Прівєт! Как дєлішкі?»… Не набридливе «Чєм занімаєшься?»… Хоча… іноді здається, що і ці слова звучали б у Його устах так чарівливо-солодко, бриніли б у голосі з відвертою зацікавленістю. Але тільки – чуєте, тільки! – у Його устах. І ні в чиїх більше.
Я зараз наберу чийсь номер – і говоритиму, говоритиму…. Щоб позбутися відчуття огидно-сірої самотності. Знаю: десь мимоволі вирветься з моїх грудей і полетить у блакить Його слово. Ні, не думайте, що я розчинилася в Ньому, що я не маю своїх слів, словечок, афоризмів. Маю. Але цього мені не досить. І ні в якому разі не кажіть, що я не можу жити без Нього. Можу. Ще й як можу! Але не хочу…
Просто Він – той, з ким справді можна поговорити! А ще я підозрюю (точніше, відчуваю… ну, а ще точніше - знаю), що Він – саме той, з ким можна помовчати…