Вдивляюсь у фото… і щемно болить…
Тут правда трагічна невтішно мовчить.
Здригнулося серце… Застигло на мить…
Я чую, як плаче… сльозою бринить…
Це - мати… це - жінка… свята із святих.
В ній страх за дітей у молитвах затих.
Елегійна Мадонна, з поглядом в світ,
рятує в надії беззахисний цвіт…
- Тільки б не впасти... не втратити слід...
Стогнали в печалі дерева їм вслід.
І квилить дорога дитячих ридань…
Сніг чорний у місиві їхніх страждань.
Діти війни… Ехом звучить, як набат…
Спліталась їх доля із жахів і втрат.
А ігри не мали безжурних хвилин,
Воєнне дитинство гірке, як полин.
Ще... дивний смак хліба приходить у снах…
Той «шлях в невідомість» і досі в літах…
Його осінив Перемоги вівтар,
Як вижить вдалося, – Всевишнього дар.
Всі струни душі зачіпає канон,
що лине до нас з піднебесних ікон:
«Війна нехай буде у фільмах, книжках,
в медалях дідівських, в пожовклих листах...
Щоб ми і в граніті сердець чули стук,
І не зброю, а брали лиш квіти до рук».
43-й на фото… Ціна і сукупність ознак:
і пам’яті людства, і миру маяк.
19.05.2020
Л.Таборовець