У недрах вічної гидоти, цинізму
Та нестримної брехні,
Щурячої підозри,
Гидкої зверхності у почутті
Сидить особа…
Особа ця не має форми,
Замість душі – пустиш холодна,
А замість серця – безодна слизоти.
Так, це страшна потвора,
Яку не можна навіть уявить.
Не можна уявить собі і те,
Що це жахіття народила матір,
У муках щастя від народження дитя.
А народила звіра…
Сьогодні звір цей клятий,
Смердючий гад, жере людські життя.
Та схаменися ж ти, істото!
Коли ж крові нап’єшся ти досхочу?
Залиш ти землю нашу!
Народ наш український!
Згинь! Суко! Раз і назавжди!
Не хоче чути монстр
Ні плач батьків, утрачених дітей,
Ні плач сімей, залишивших свої домівки,
Ні плач дітей утрачених батьків…
Істота ця повзучою брехнею
Оповила весь світ.
Там заколот заводить,
Там просто убиває…
І насолода в його пиці,
В його прищурених очах
Аж світиться…аж розгорає!
Чим більше він земель захопить,
Чим більше люду згубить він,
Як малярійна підлота – чужою кров’ю набухає
І задоволення від цього
Він неймовірне набуває.
Істоту цю ще терплять люди,
Поводирем яких він є.
Але ж прийде кінець терпінню,
Кінець кровопролиттю тих,
Хто любить Батьківщину,
Як рідну матінку свою.
Не можна так і для потвори
Ковтати все без всякого розбору!
Невдовзі час – і лопне ця гидота враз!
Слава Україні!
