мені шкода, що наші серця затягнуло мохами,
що ми взагалі не знаємо, де наші серця.
і все гребемося змученими руками
з понурими головами,
важчими від свинця.
кружляємо в завірюсі білих паперів
в дрібненькому візерунку насущних цифр,
й над нами палає сонце, таке фанерне,
таке ефемерне!
а небокрай - пунктир.
мені шкода, що у нас дратівливі рипучі вікна,
у нас не працюють пралки, і ще маса справ,
й на тих, що уже приїлись, під'їздних стінах
хтось безпросвітно
все гидотою обписав.
а завтра знову прокинутись на світанні,
при нагоді ковтнути кави, проклясти день,
штовхнутися в душогубці, порахувать дні
до небесної манни -
відпустки, й години до чорних легень.
палімо і пиймо, якщо воно нас порятує,
якщо збереже. або дасть тимчасову втіху. амінь.
я як ви, але обираю бути з тими, хто ризикує.
і якщо не святкую
шампанським, то маю волю сумлінь.