Порвалась знов струна моїх надій.
Пожовклим листям впала на тривоги.
-Не смій мене просити… Ох не смій…
Уже давно в нас «нарізно» дороги.
Ти хочеш все вернути та на жаль
Пішла у час любові електричка.
Твої слова, закутані в печаль –
Це гра актора чи точніше - звичка.
Я вже не та, що спокій берегла,
Поїла долю рясними дощами
Щоб в серце повінь сонця принесла
І гріла нас не видута вітрами.
Бальзамом клалась втомленій душі,
Сотала тишу гонору й мовчання.
Ізнов спасала - був вже на межі,
Ржавіла хвіртка вічного чекання.
Ти йшов назавжди та вертався знов:
Просив, благав і падав на коліна.
Водою не напоєну любов
Давав, немов пігулки від провини.
Межа свій ніж приречено звела
Розтяла долі лист на «до» і «після».
Змінила все… І я вже не зола.
Горить багаття, в небо кличе пісня!
Дякую Лесі Романчук за ідею вірша.
