«Не дивись на мене сумно із розп’яття.
Знаю – гріх, Ісусе, але це прокляття.
Не живу… Доволі! Я нажився! Досить!
Не сплакне ніхто вже та й не заголосить.
Не спиняй! Не треба! Серце не здригнеться,
Бо мені ніхто вже більше не всміхнеться.
Я – вигна́нець, Боже, я – напівлюдина,
Бур’янець я нині, в’яла бадилина».
Крок… Ще крок… Квапливо підганяє думку
І шукає спішно щось у чорнім клунку…
Помутніло небо, брови супить хмара…
А чи це рятунок? Чи навік покара?
Раптом розірвало тишу муркотіння.
З-за кущів почулось легке шелестіння:
Боязли́ві милі очі бірюзові
Допомоги ждали, ласки і любові.
Пригорнув до серця сіре кошенятко,
Так, як батько, ніжно горне немовлятко.
Муркотіла киця, зовсім вгамувалась.
Промінці з-за хмари весело всміхались.
Враз здаля почувся тихий схлип дитячий:
«Кицю-киць, та де ти?» – голосок тремтячий.
І вдихнув повітря солодко-гіркого
Чоловік та й стрінув хлопчика малого.
У хлопчини чуйно серденько забилось.
Зупинився сміло – усмішка іскрилась.
«Віднайшов!» – гукає весело й щасливо.
Чоловіку ти́снув руку шанобливо.
«Я впізнав вас, дядьку. Крайня ваша хата.
Там гніздо. А в ньому є лелеченята.
То ж ходім. У мене киця й ви – два друга.
Кошеня знайшлося – ваша це заслуга».
І слова звучали, як Святе Причастя:
«А лелеки, кажуть, на роки́, на щастя».
Дуже гарно 
