Клубки вати пливуть на вітрилах світанків,
сполоханий вітер колише мовчання дерев…
Лишилась позаду любов, її лихоманка,
і я на перетині днів й непотрібних манер…
А смуток стукоче б’ючись з моїм серцем у ритм,
буденність заплуталась в коси, немов реп’яхи…
І життя вже не пахне свіжоспеченим хлібом,
лиш вправно збирає розкидані мною гріхи…
Час все стукоче, як осінь дощами по спині,
й немовби нитками зшиває забуті вже дні…
Я даремно обрамлював роки і хвилини,
адже всі картини залишились тільки мені…