Сніг за ніч засипав усю обору. Надармо старий вчора розгрібав до темна стежки від хвіртки до ганку, від літньої кухні до спіжарки і льоху, аж до виходку в кінці саду. Вітри з гір, наче глузували з нього, насміхалися з його праці, що давалася вже немолодому Зиновію вже геть не так легко як колись.
–Нічого-нічого! Ось запалю в грубці, підігрію снідання й хутко розчищу сніг. А то як: приїдуть, а до хати не підступитися? Ще подумають, що не чекаю…
Присівши на ослінчик старий запалив газету під трісками, а заодно й свого дзигара. Зеньо курив, глибоко занурившись у свої думки. Жовті язики полум’я мерехтливо освітлювали його неголене зморшкувате обличчя. Ще зовсім недавно він не думав про старість. Так наче вона ніколи не прийде у його життя. Завжди активний та завзятий. Про таких старі люди казали «штивний господар».
–А чому не штивний? Он яку кам’яницю звів! Два поверхи, ще й літня кухня! – в думках про себе говорив Зеньо і думка ця зігрівала йому душу.
Не легко й не одразу йому далися маєтки. Батьки пропрацювавши все життя у колгоспі залишили йому з братом стару сточену червою хижу, що й хатою вже не назвеш. Щойно одружився з своєю Маруською то про нову хату почав думати. Думати-думав, але грошей на будову ніяк не назбирувалося.
–Ну вже давай бодай щось, хай невеличке, але своє збудуємо, бо товчемося по головах одне одному в старій хаті, - радила жінка та Зеник був непохитним:
–Що ти таке кажеш, жінко? Стару тисняву замінимо на нову? По що? Он маємо трійко дітей, ти про них, Марусько подумай!
–Ну роби як знаєш, Зенику. Ти голова – ти вирішуй, – Марія старалася вгодити і не перечити чоловіку.
Бог почув молитви і на превелику радість Зіновія підвернулася робота в будівельному управлінні на самоскиді. То шутру привезе, то піску, а то й повну яму вапна висипав.
–Ну все, жінко, справа зрушилася з місця! Цього літа виб’ємо фундамент! – радів Зиновій.
Проект взяв новомодний: на два поверхи з ґанком, до якого вели широкі сходи. Дві кімнати й кухня на одному поверсі, три кімнати на другому, а в цоколі ще одна кухня.
–О це жінко, буде жити дочка з зятем, а тут хлопці з невістками, – тішився над розгорнутим на столі планом Зиновій.
–Та йди-йди, які ще невістки, он ще в школу хіба пішли, – відповідала Марія, а в душі раділа, що нарешті стане господинею у своїй власній хаті та ще й якій.
Скільки то було радості, коли залили фундамент! Та недовго раділи. Підприємство збанкрутувало, техніку повіддавали за борги, а людей звільнили. Піщов на біржу й Зиновій.
–Нічого-нічого, зате буде більше часу на будову, – втішав себе і жінку, але розумів, щоб без грошей справа не піде.
Йшли роки, Зиновій перебивався короткочасними заробітками, яких вистачало хіба, щоб прогодувати родину. Діти підростали, треба було думати за їхню науку. Було вирішено їхати на заробітки. Важко давалися заробітчанські гроші: з року в рік холодний клімат, погане харчування і постійна туга за рідними. І гроші начебто непогані зароблялися, але постійно приходилося латати діри: борги віддати, за навчання дітей заплатити, жінці на лікарів і так як не одне, то інше. Та Зиновій не здавався: щойно якась копійка залишилася, то не на лахи модні, чи курорт, на якому вони з жінкою зроду не були, а тільки на будову: цеглу, ліс, покрівлю.
Нарешті приїхав Зиновій додому готовий втілити свій задум. Працював з жінкою, лиш подекуди беручи підсобників. Марія як тільки могла допомагала чоловіку попри слабке здоров’я.
–Марусько, давай хутчіш! А то хрестини не буде де справити внукам, – гукав з риштування Зеник і Марія ще стрімкіш бігла дерев’яними настилами, несучи важкі відра з розчином.
Як не надривалися вони з Марією та будівництво йшло поволі. Прийшлося найняти бригаду з Закарпаття.
–Ми з цімборами ушитко хутко беруємо! А яке паране буде розписання! Навколо оболочка дзвунки, яко нико нігди не видів. Газдині се полюбиться, –галготіли закарпатці.
Майстри любили багато балакати на своєму говорі, що на початках Зеник з Марією розуміли їх раз-через-раз. Та працювали вони справно, хоча й не за малі, як для Зеника з Марією, гроші. Вже до осені коробка була вигнана і перекрита чотиритскатним дахом, який увінчував оберемок квітів. Ще через два роки на храмове свято Зеник з Марією справили новосілля. Великий будинок вийшов, багато у ньому покоїв, є де жити і доньці з зятем, і старшому з невісткою, і молодшому сину.
По празнику роз’їхалися діти. Дочка повернулася з родиною в Польщу, старший син з жінкою до Києва, молодший наче залишився з батьками, але вчиться у Львові, то теж подався на навчання.
Недовго ґаздувала в новій хаті Марія, залишився Зеньо вдівцем. Думав молодший буде з ним, але й той не вернувся до нової домівки. Залишився будинок на одного Зеника. Ще трохи пожив у кімнаті, яку недовгий час займали з Марією, але згодом перебрався у цокольний поверх на кухоньку. Вона була меншою, легше її обігріти та й якось звичніше у ній було, наче в своїй старій хаті, де все під руками і на гору не треба дертися сходами.
На плиті шкварчала википівша зупа. Зеньо непорушно сидів перед відкритою грубкою. Полум’я погасло, але його очі й далі дивилися в сивий попіл, в якому де-не-де зблискували іскорки. Надворі розвиднілося, але старий так і не вийшов розчищати стежки. За кілька днів його поховали поряд з Марією на горішньому цвинтарі. Вибиті на гранітних фігурах Зиновій та Марія дивилися з гори на село, шукаючи поміж дерев’яних хат і мурованих кам’яниць, свою. Великий будинок вийшов, багато у ньому покоїв, є де жити… та немає кому.
ID:
794858
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.06.2018 13:01:59
© дата внесення змiн: 08.06.2018 13:01:59
автор: Lad
Вкажіть причину вашої скарги
|
