Я зроду не була німою-
Я не хотіла розбудить слова,
Які впивались кров*ю.
У пошарпані давно серця.
Жахливий цей звіринний крик,
Блукав в душі моїй - пустелі.
Коли прийшов- нарешті зник.
Натомість море стало, як оселя.
Я часто змінювала свій ночліг,
Бо я не мала свого дому.
Ти дав мені свій оберіг,
Забравши з мене всю тривогу.
А ти збирав по всіх слова,
Які хотіла б я сказати.
Пробач... у мене голосу нема,
(Але і цим нас не зламати)
Зумій по дотику впізнати.