Зліва від мене знову вікно,
Долаю проторений шлях.
Автобус пронизує це полотно,
Край мандрам зовсім в далях.
Зустрів так багато людей і машин,
І стільки в них болю побачив,
На загнаних схожі більше тварин,
А не на тих, хто щось значив.
"Чому так сталося?" - задумався я.
На волі всі ж ми родились,
І є душа у кожного своя,
Є й та, з якою споріднились.
Хоча, це мрійника слова,
Так не було, навряд чи буде.
Від цього опустилась голова.
Це що, й мене весь світ забуде?
Можливо ніхто так і не скаже,
Що я любив, чи я помріяв,
І фото, як моє покаже,
Промовить: «Він лиш сум навіяв».
На подібне просто засміюсь,
Ніколи я так не закінчу,
Вже краще об скелю розіб'юсь
Але і з сумом все ж покінчу.
