Була земля холодна і приречена,
січень сидів схопившись за голову,
небо мовчало сльозами обпечене,
кров все стікала юними скронями
на білий - білий сніг, як постіль удома,
що у дитинстві мама крохмалила…
Він в полі від кулі упав, мов від втоми,
і за ним усе падали, падали
щоб стояти в віках хрестами розп’ятими,
могилою братською з назвою Крути…
Безсмертні герої яких пам’ятатимуть,
й відлуння тих пострілів нам не забути…
На станцію Крути, прибуває потяг
сполученням в роки, «Молодість – Вічність».
Розстріляний юності втрачений дотик,
кров’ю по скронях побіг в потойбіччя…
