Така прозаїчна робота:
Щодня я іду до школи;
Надії, невдачі, турботи,
Немов зачароване коло.
Вночі мені сняться діти,
А часто і сон тікає,
Неначе у цілім світі
Вже інших проблем немає
Чи так, чи не так? Сама я
Вже третій десяток років
Нехитрий свій шлях долаю
До школи поспішним кроком.
А скільки судилось далі,
Не знаю ні я, ні доля.
В осінній вінок печальний
Вплітається літо з поля.
Сивію, бо так і треба…
Натомість зростають діти.
Чим ближче мені до неба,
Тим більшає їх на світі.
Такі неслухняні й щирі,
І мудрі, наскільки вдасться,
В шкільному веселім вирі
Шукають вітрила щастя.
Я пробую їх тримати
За руку у хвилях буднів,
Як любляча добра мати:
Ну що з ними далі буде?
І думати я не хочу,
Щоб доля чиясь, мов пустка.
А школа цієї ночі
Накине у зорях хустку.
Вона, молода і сильна,
Зі мною чекає ранку
І дзвоника, що щосили
Нові роздає обіцянки.
До ранку, до дня, до ночі,
До вічності перед Спасом
Живу , наче вість пророча
У вчителя іпостасі.
Бо школи без нас не буде,
Ми – серце її і сила.
Хай виростуть з учнів люди,
А ми їм розправим крила.