Якогось ранку ти прийдеш до мене
тоді, в твоїх очах я не побачу слово МИ.
Своїм п'янким теплом, немов липким туманом,
укутаєш мене в свої обійми самоти...
В обід, кормитимеш мене із рук, мов пташку...
по крихті жадно їстиму твій шоколад...
Бо хтозна де й коли знайду я щастя,
коли думки з словами невпопад...
І... пообіді, ти, допивши свою каву,
налиєш в мої жмені вранішню росу...
А на вечерю, сядеш і візьмеш тремтячими руками,
черпнеш по вінця й втопиш мене в ніч оту...
Залиті сонцем мрії , зіткані вітрами,
моїми лише крилами, летіти довго нам.
Та, пустота без тебе - це відкрита рана...
така болюча, свіжа і жива...
І того ж вечора, я буду наче п'яна,
тоді ж ти не підеш, як йдеш завжди?
Хоч ти і вільний птах, та я ж твоя кохана,
здурманена тобою вщент, а Ти?
Залишилось лишень сказати правду в вічі,
зізнатися собі, глибоко в серці віднайти...
Не хочу більше думати, й запитувати двічі...
а просто обійму тебе і буду вірити,
у нас і у завжди...
4.04.2017.