Вище ночі підіймається диявольський пес.
Він винюхує небуття,
він винюхує кров –
хоче повернути темне серце поета
назад,
хоче аби сила пітьми зкотилась головою вперед –
у саму мову Р,
у мову,
де колись панувала сутінь зміїних богів –
у долину,
в якій
квіткопорухи
долеоких
німф
згортаються
арфою
тридцяти шести вдів,
у долину вітрів,
у долину жовтих котів,
що зодягнуті в світле клеймо
самотнього дерева.
Нутрощами відчуваю,
пастки, і
тому оминаю усі
вампірські цілунки,
шкода тільки книг,
які топить на кораблі,
ВОДОЮ.
Як же я без книг,
як же ти без книги,
дорогий, милий Р?
Твої знання втрачають
Свій діамант.
Твоя великодушність
Перетворюється
На малюнок духу.
Де душить Соломон,
там не вистачає правосуддя,
де літає Каббала
там цифра нападає на люстерко
і більше
ти не Ра,
І більше не Анубіс,
Не пес
Не кіт
Не лев
Ні кит
Ні трансільванський щит –
Ти порожнеча.
Вимір
Завмирання
Часу.
Перший вибух на планеті,
Сім’я’ кожного поета
На рухомому проклятті.
Одіозний клич народження шамана
Ама
На
Ма
На
Ні
Та
Ва
На
Нірвана яку не досягти.