Штурну у спинку - і вони помчать,
жбурнувши сніг під ноги як в обличчя -
є щось зухвале в образі санчат,
щось поза грою, суто чоловіче.
На кшталт уміння досягнуть мети,
йдучи крізь сніг і сміх, мороз і сльози,
нерідко ігноруючи кути
округлим поміркованим полоззям,
допоки гірка стелиться вужем,
прислів’ям про утіху і розплату…
Вершина, блиск – мов сяєво чуже,
мені ж - торшер підморгує з кімнати.
Складає вечір сонячний брегет,
і наступає ніч невідворотно..
…Здавалось, мчуся стрімко уперед!..
А зупинилась – унизу. Самотня.