Є багато у світі
стежинок, стежок і доріг,
Найсвятіша одна -
та, що в'ється до рідного дому,
Зацілований росами
батьківський теплий поріг
І калиновий кущ
у цвітінні лілейно-п'янкому.
На похилений тин,
той що бачив тебе ще дитям,
Тремко віти спускає
стара, іще дідова груша.
І від неї війне
тим дитинно-щемким каяттям,
І зупиниться час,
і стоятиме світ незворушно.
Пригадається враз,
як у синьому небі бузьки
Колисали крильми
світлі мрії в легкій високості,
Клекотанням своїм
проводжали у край неблизький
Й розтинали тумани,
чекаючи знову у гості.
Сколихнеться земля.
Буйні трави ледь-ледь зашумлять,
І нестримно, до сліз,
так захочеться їх обійняти,
Доторкати долонями
свіжу нескошену гладь,
По живих рушниках
йти босоніж до рідної хати.
Скільки б ти не сходив
і стежин, і широких доріг,
Збережи у душі, ту,
що в'ється до отчого дому.
Щедро сонцем облитий
дитинства твого оберіг
І калиновий кущ
у цвітінні лілейно-п'янкому.
12.05.16