Втікала, втікала, та мабуть таки не втекти,
Від себе самої сховатися марна затія,
Бо серце палало, топило сніги й заметілі,
Мов жерло, ковтаючи сховані в ньому рядки,
А розум благає: Втечи... Назавжди...
І раптом прорвало розідране серце коханням,
Мов крик серед ночі, цунамі замовчаних слів,
Кохаю! Кохаю! Безтями, безмежно кохаю!
Кричало воно і благало чорнил та папір
В симфонії зболених, змучених лір.
І ти повернулась, воскресла із полум’я пташка,
Вже інша, не той зеленяк молодий, як раніш,
Мов спів солов’я наповняє мелодію вальсу,
Що лине із серця, гойдає на хвилях, п’янить,
В спіралі життя неповторна, мов мить...
