Пам'ятаєш, як ти, ще тоді говорив,
Що та ніч, ніби сон, серед ґвалту німої війни?
Я читала вірші, а ти мовчки натхненно курив,
Притулившись спиною до цегли старої стіни.
І ми ніби в кіно, проводжали останні зірки,
А за нами з дерев споглядали похмурі круки.
Я тоді ще ніяк не могла пригадати слова,
Забувала початок і різко губила кінець,
А ти тільки сміявся. Мовляв, що різниці нема,
Якщо влучна строфа - то зачепить мільйони сердець!
Ми губили стежки, мабуть, з мене поганий гід,
Тільки наші дороги нас вперто вели на схід.
І ти твердо казав, що нам треба набратися сил,
Що лишився один затяжний і зухвалий стрибок…
Над Дніпром розносилися наші дзвінкі голоси,
А до справжнього пекла лишався один лиш крок.
І світанок пробуджував місто від теплих мар,
А на сході тим часом густішали тіні хмар.
Я згадала…ти, ніби тоді говорив…
Хоча, може, це сон, після другого року війни?
Я читала вірші, а ти мовчки зі мною курив,
Хоч вже більше нема навіть залишків тої стіни.
І забуті слова, і забиті камінням думки,
І ту ніч, що мов сон розчинили важкі роки.
действительно, зацепило...
