Я під серцем носив останню нашу
осінь,
де твій сміх розливавсь по артеріях
вулиць,
ціла купа дилем є відкритими й
досі,
оберемку бажань не судилося
збутись.
Твій портрет зберігав десь на рівні
розп’яття
без молитви тобі сон обходив мене
стороною.
Певно це є найважчим верховним
прокляттям,
розділити яке не під силу навіть з
весною.
А під ранок схопився від власного
крику,
вбираючи тілом смуток та холод
підлоги:
чи здурів,чи осліп - фото стало
безликим…
за дверима світає,кличуть нові
дороги.