дивлюсь у нічне:
зірка у своєму часовому потязі -
таємна героїня цих віршів,
що вдягається під архітектуру кунштовних будинків,
кажуть, в неї рудуваті пустелі
із лампадним бризом
і потаємні підземні океани,
в яких борсаються дерев‘яні жирафи,
відкидаючи довгі тіні на весь материк,
ляжемо на дорогу,
бо все одно нема куди йти,
нас навіть не розділятиме жовта лінія
і краплі дощу пролетять повз,
бо
то рибину,
не обрамлену утопічною водою,
то вино,
не закорковане у пляшку,
а то промінь,
не огорнутий теплим туманом
стрічав я у твоїх очах
