А знаєш,затишно тут в тебе…Спокійно якось,чи що.Душу пронизують дивні відчуття,які не описати всіма існуючими словами…
Сімнадцять років минуло.Сімнадцять років…без тебе.І напротязі цього довжелезного відрізку часу не було такого дня,щоб я не думав про тебе.
Так,спочатку я злився,адже не міг ніяк второпати,чому ти покинув мене в такому малому віці.Звісно,то було несправедливо та егоїстично з мого боку.Потім я проклинав небо,того старого чувака,котрий сховався десь поміж безкраїх кучерявих хмар й з нички робить нам усім лажу час від часу.Зараз це здається смішним,по-дитячому недалеким.Все частіше ловлю себе на думці,що,мабуть так мало статися,так визначила доля – надсерйозна матерія,єдина,у що я ще не втратив віри.
Житття не реально поставити на паузу чи відмотати,ніби касетну плівку.На превеликий жаль, час працює в своїй більшості не на нас.І,коли б мені сьогодні,нерозважливо крокуючи осінніми вулицями міста,випадково зустріти того самого дока Брауна з його кіношною машиною часу,то без жодних вагань віддав би абсолютно все,аби побачити тебе хоч раз.Побачити живого,доброго,світлого.Стерти ці сімнадцять років,як вранішнє сонце стирає морок туману.Змити їх,як втому зі старих каштанів змиває дощ.
Просто знай найважливіше – я тебе пам’ятаю.Образ твій ношу в серці,фотокарткою в портмане,татуюванням на тілі.Бо як паскудно не було б у нашому несправедливому, зажерливому світі,ти не дозволиш мені впасти.
