Березень, перший весняний місяць.
Чомусь саме з нього, для мене розпочинається новий рік. З першими весняними променями все пробуджується і тягнеться до сонця, а отже і зароджується і пробуджується саме нове життя.
Лавочка, на якій я сиджу в центральному скверику міста, вже встигла підсохнути і прогрітися після перших весняних дощів. Тихо. Тепло. Час здається зупинився. І мені чомусь так не хочеться, щоб він (час) знову згадав, що весна, що все потрібно встигнути і розпочав свій шалений метушливий біг. В поле зору потрапляє старенький чоловік із маленьким пекінесом на поводку. Здається якраз вони уже ніде не поспішають. Злегка нахилившись вперед, чоловік іде помало, час від часу зупиняється, стоїть, роздивляючись все довкола. Ось він легенько притягнув до себе тоненьку гілку з набубнявілими бруньками. Щось уважно придивляється. Біля ніг покірно стоїть його пекінес, він ніби радий таким частим зупинкам. Стоїть покірно опустивши голову, байдуже дивиться десь на доріжку. Якимось спокоєм, теплом і надійністю, віє від похилого старшого чоловіка, і його малого песика. Спостерігаю за цією милою парочкою і не можу відвести від них погляд.
Я пам’ятаю їх давно, років 10, а то й більше, та мабуть ми всі місцяни звикли до них. Похилий чоловік у коричневій вицвілій від часу куртці, і його пес, теж у коричневій камізельці, зав’язана під черевцем червоними шнурівками.
Підходжу ближче, знайомлюся. Чоловіка звати Богдан. Добрі, уважні очі, біле як сніг волосся, вибивається з під чорного берета. Здається він, персонаж якоїсь доброї дитячої книжки, яку я читала ще в дитинстві. Його маленького друга – звати Джері. Беру малого на руки. Малесеньке і худеньке тільце починає труситись, чи то від весняної прохолоди чи від хвилювання. Тваринка тремтяче обнюхує мені руки, обличчя ніби хоче дізнатися, хто я і чи не заподію йому якої шкоди. В цьому році псові має виповнитися 16р, він Львів’янин. Його продали, коли у тій сім'ї народилася дитина, і пес став не потрібний.
Очки майже повністю закриває більмо, яке розрослося. Він нічого не бачить,- звертаю увагу дідусеві. Чоловік придивляється до очей малого, і лише тепер помічає нарости на його очах. Так з сумом хитає головою, - знаєте, я й сам уже погано бачу і ніколи й не придивлявся до нього, поки ви не звернули мені увагу. В хаті він просто знає де його мисочка, і де він спить, а по вулиці я його сам веду. Ви знаєте скільки ми з ним пройшли за всі ці роки? Щоб скласти до купи всі ці кілометри, напевно зо три рази можна було б зайти до Києва і назад. Мені лікарі приписали побільше ходити, щоб серце підтримувати, і Джері мені в цьому найкращий помічник і моя підтримка. Скільки він тільки протопав зі мною своїми маленькими лапками. Дідусь похитав головою і замовк, згадуючи щось своє.
Ставлю малого на землю, домовляємося, що зустрінемося завтра о пів на четверту, щоб сфотографувати їх і розходимось. Та лише днів за три - чотири згадую про нашу домовленість, приходжу у скверик на лавочку.
Половина четвертої, п’ята, але ні Джеріка, ні його господаря немає. Ходжу декілька днів підряд та все даремно. Розумію, що мені бракує цих двох, для мене вони уособлення вірності, надійності і часу. Розумію, що час працює уже проти них, і їх двох, або одного із них, можна уже й не побачити. Так проходе тиждень. Пригадую в який під’їзд заходив пан Богдан, якусь хвилю вагаючись, не витримую, і помало підходжу до будинку.
Заходжу в під’їзд. Старі дерев’яні сходи, вигнуті від людських ніг, ведуть на верх. Піднімаюсь. Преді мною три квартири. Інтуїтивно натискаю на дзвінок однієї з них.
Тихо. За хвилю часу чую шаркання ніг по підлозі, не питаючи – «Хто там?» двері відчиняє той самий сивоволосий чоловік. Картата байкова сорочка, чисто поголений, дбайливо зачесане волосся. Сині уважні очі, якусь хвилю придивляються до мене. Мовчи запрошує зайти.
Довгий напівтемний коридор. Велика, майже порожня кімната, незастелена , дощата підлога, величезні вікна. Посередині круглий стіл, накритий білою мереживною скатертиною, пожовклою здається час зупинився тут, 50-60 років тому назад. Та мене вразило усе.
На підлозі, навпроти вікна лежав маленький Джері. Дідусь настелив йому якісь лашки, дбайливо накривши шматком старого покривальця. Підійшла легенько відхилила покривальце, погладила. Під рукою відчула кожну кісточку маленького висохлого тільця. Сліпі оченята налякано блукають десь по кутках, намагаючись роздивитися непроханого гостя. Від хвилювання худеньке тільце починає труситися. Я накриваю його прогрітим від сонця покривальцем. Попросила господаря налити в мисочку води. Піднімаю малому голівку і стараюсь напоїти бідолаху. Та для ослабленої тваринки і це вже не під силу. Я набираю в жменю водички, і Джері жадібно макає побілівши пересохлий язичок мені в долоню, злизує життєдайну вологу з курносого носика і рудої шерсті. Трохи напившись пес заплющує свої сліпі оченята і важко віддихується.
Пан Богдан провів мене до дверей. Коли виходила помітила в коридорі старий посилочний ящик, дбайливо оббитий білою вагонкою. Помітивши мій погляд на дивній коробці чоловік пояснив. Ліки в аптеці продаються, все тепер продається, а гробики такі малесенькі не продаються ніде, от я й зробив Джерікові, бо треба буде. Старенький ніби трохи винувато розводить руками і замовкає.
Другий день, промайнув швидко, повен усіляких турбот і клопотів. Я була того дня недалеко від їх будинку. Чому не зайшла? Чому не забігла на декілька хвилин, напоїти Джеріка? Не знаю. Не можу сама собі цього пояснити і вибачити. Можливо соромилась своєї надмірної уваги і тривоги за помираючу тваринку?
Ввечері мене геть заїла совість. Чому не зайшла, чому не подивилася, як вони там? Можливо пес і досі мучиться від спраги висовує свого побілівшого язичка, і жадібно облизує свого носика,- просить пити? Я сиділа на кухні і тихенько плакала. Від своєї безпомічності і безпорадності, від розуміння того, що не можу нічого зробити і зупинити час. Випила заспокійливе, старалася заснути, та все даремно.
Ранок. Неділя. Все, я збираюсь і швидко іду. Здалека бачу знайомий будинок, сповільнюю крок. Можливо не треба? Можливо вже не йти? Як це буде виглядати? Як постукаю в двері до майже незнайомої мені людини? Що скажу? Та я майже забігаю в знайомий під’їзд. Старими скрученими сходами, швидко хвилюючись піднімаюся на верх.
Ось ці двері. Натискаю дзвінок. Та за дверима тихо. Не наважуюсь подзвонити ще раз, я відступаю назад, щоб іти, і раптом чую важкі розмірені кроки за дверима. На порозі з’являється господар. Картата байкова сорочка, чисто поголений(неділя), дбайливо зачесане біле волосся. Здається він і не здивувався, побачивши мене знову тут. Але чомусь поспішив вийти в під’їзд і зачинив за собою двері.
Найперша фраза, яку промовив п. Богдан - це те що він уже поховав Джеріка. Після цього всі інші вже не мали жодного значення. Я відчула, як зрадливий комок підкочується до горла.
Дідусь ще говорив, що Джері помер лише цієї ночі, о третій годині, що він довго мучився, і від болю пищав і заводив як мала дитина. Поховав він його у внутрішньому дворі за кущами малини. Пес любив там бавитися, коли був іще зовсім маленьким, а також те, що збереглися їх фотографії, які він мені колись передасть. Я швидко попрощалась і вибігла на вулицю. От і все. З трудом стримуючи себе від непроханих сліз я пройшла у міський скверик. Ось і лавочка, з якої я спостерігала за цими двома Божими творіннями. Людина і її вірний товариш – пес.
Додому йти не хотілося. Йшла повільно, не поспішаючи. З важких роздумів мене вирвав такий знайомий милий серцю звук. Що це? Піднявши голову я побачила журавлинний ключ на блакитному весняному небі. Вони були такими весняними та ніжними, що я зупинилася. Я стояла і подумки вітала їх з поверненням. Лелеки? Невже лелеки прилетіли? Так, а чому я дивуюся? Я стояла, дивилася і бажала їм всякого благополуччя.
19 березня, прилітають лелеки – символ нового життя, початок нового життя. Дивні птахи. Вони несуть з собою віру, надію, надзвичайну вірність і відданість, я сказала б, не людську. Як шкода, що цей хвилюючий журавлинний спів уже більше ніколи не почує безмовна і мудра, маленька тваринка, а з часом і його добрий господар. Як шкода… Деколи нам, людям, так багато чого потрібно навчитися у цих вірних тварин і птахів. На жаль, я не можу нічого змінити, я не можу зупинити час. Та могла, напоїти Джеріка…
ID:
687232
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.09.2016 16:43:44
© дата внесення змiн: 02.09.2016 16:43:44
автор: Юлія Іванівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
