завжди хотів писати так, щоб це було наче якийсь літературний уДар. удар в серце, удар в мозок. глибокий та відчутний, як землетрус. щоб він спонукав до висновків, до осмислення. потім - до дії, до таких потрібних людині змін. щоб він давав їй смачного копня під зад, виштовхував з-під ковдри, з будинку, з міста чи села. із зони комфорту. і щоб він казав без всяких чортових прикрас - метафор, гіпербол та довбаних епітетів - "думай!" або "осмисли" або "роби щось!" або "змінюйся!". і щоб він, будучи відчутним, не був водночас дуже болючим - людям власного болю вистачає із головою. маю думку: якщо не можеш писати щось радісне та щасливе, то хоч боляче людям не роби. ця думка, між іншим, стосується не лише літератури, а й життя в цілому. на всяк випадок повторю: не можеш дарувати людям радість - тоді хоч не роби їм боляче.
але повернемось до ударів.
наприклад, людина прокидається вранці, запускається процес її мислення,
вона думає якусь свою ранкову думку і тут наче вибух! -
"щоранку
світ прикидається мертвим
щоби ти пізнав всю глибину утрати
щоби ти розумів чого воно справді варте
життя без жодного розпорядку
перев'язане божевіллям
усіяне марнотратством"
або людина сидить на містку над водою, дригаючи ногами над прірвою і тут кабум-кабум-кабум - така тема про дригання ногами
"догори дригом
дригати
ногою лівою
відлякувати вороння
щоб очі не виклювали"
поезія це чи не поезія - та яка мені в дідька різниця? не обманюю ні себе, ні тим більше вас - мені глибоко начхати поезія це чи ні. вірші виконують своє завдання, яке я на власну писанину покладаю, вони провокують мислення, від рядків - мені це часто пишуть і кажуть - просто кипить мозок. значить вони б'ють. а те, що вони без рими - з римою не напишеш так, щоб воно било. не напишеш! проспіваєш, прокричиш, протанцюєш - так! але не напишеш, бо - милозвучність вбиває всю гостроту і та проблема або те питання, яке порушуєш у вірші, проходить через сито попсовості і перестає бути гострим та цікавим. "гарна" поезія - це поезія порожня. вона просто "гарна" - і крім цієї холодної порожньої краси з неї більше нічого для себе узяти! от так - прочитав і забув! а людям потрібен подив, вони обожнюють коли їх дивують - подив залишається в пам'яті надовго. а краса з пам'яті швидко вивітрюється. воно й на краще - порожнечу від неї швидше заповниш чимось цікавезним та справді корисним.
поезія, яка не провокує мислення, а лише тисне на емоції - марнотратна і нікому не потрібна. хай це будуть примітивні школярські віршики і якщо вони впливатимуть на мислення та на світогляд, формуватимуть думку - я швидше це назву поезією, ніж оте, обвішане метафорами, гіперболами та іншим словесним сміттям "гарне".
до біса "гарну" поезію.
просто до біса.
9 липня 2016 [04:57>
