Жалієш кажеш? Важко жити?
Та час мій милий, вже пройшов!
Не треба на перед нам ворожити,
Бо це кінець всьому прийшов!…
Колись байдужий був тобі мій плач,
Казав нічого вже не хочеш,
Ти так як той страшний палач,
Вбивав мене, закривши очі.
Ти любиш кажеш? Жить не зможеш?
Та я це все пройшла вже, Жаль.
І зрозумій ніколи вже не переможеш,
Знімаю з серця я вуаль.
Кидався грубими словами,
Бив по обличчі ніби кулаком.
Та я зтерпіла це, прийняла,
Закрила серце у полон!
Тепер ти кажеш я твій Всесвіт?!
І кращої ніж я, нема?!
Та де була тоді раніше,
Твоя дурна та голова?!
Хіба цього тоді не знав ти?
Хіба цього не помічав?
Коли тобі казала – Люблю.
А ти, у відповідь, мовчав.
Тепер ти кажеш, що Кохаєш!
І сенсу жити, вже нема.
Коли мене вже ти втрачаєш,
Коли вже в мене – ПУСТОТА!
Ти кажеш, виправити зможеш.
Вернеш ти все як і було.
Та я прошу тебе. О Боже!
Не вернеш в серце, то тепло…
Не вернеш ти того кохання,
Не вернеш віру і любов!
Лишається розчарування.
І зрозумій, не вернеш ти Мене вже знов!!!
Кушнір Марина