Он там на схилі під горою,
Куди стежиночка веде вузенька,
Стоїть хатинка під вербою,
А в ній живе одна старенька.
Вітрець гойдає їй волосся,
Покрите сивиною, наче снігом.
Воно їй все переплелося,
Але так гарно пахне хлібом.
Додолу хилиться верба жовтенька;
Глибока осінь наступає…
І ту хатиночку біленьку
Пожовкле листя осипає…
Зозуля кує вперто роки:
Ще небагато їх лишилось...
Попереду лиш тиша, спокій,
Безжурна молодість в літах згубилась.
Чому ж ніхто не прийде до бабусі?
Вона ж для когось рідна ненька...
Усе життя провела в русі,
Та й зараз ще працює помаленько.
А син у місті заробляє
Великі гроші для родини.
А матінку свою і не згадає…
А він для неї син єдиний…
Сидить старенька біля хати,
Сльоза солона зросить очі…
Їй би синочка дочекатись,
Та він приїхати не хоче...
-У мене, - каже,- тут робота,
Сім'ю потрібно годувати.
А в тебе там які турботи?
Ти можеш трохи зачекати…
Й вона чекає так наївно:
Він же синочок – не обмане.
Стареньку скатертину стелить рівно
Й букетик хризантем ставить багряних.
А час стікає хвилями до моря…
Старенька й сонечка уже не бачить,
Та сина досі ще немає поряд.
«Працює в місті мій синочок значить».
І ось уже остання хвиля…
Бабусю хилить в вічний сон.
Уже не крикне «мій синочку милий»,
Холодна смерть торкнула її скронь.
Спішить синочок вже до неї,
Він уже тут, торкає рук...
І каже до матусеньки своєї:
-Рідненька, в тебе буде внук…
Не зронить й слова з уст старенька.
От тільки щось рука здригнулась,
Маленький хрестик блистить в жменьці –
Її таки бажання збулось…
Тримає син холодні руки…
Та стільки ще ж сказати треба!…
І лиш «пробач» нечутне чути…
Скорботно плаче синє небо.
Пройшли роки. Усе змінилось.
Змінився й син. Сивіє дим…
Болюче горе в справах загубилось,
Лиш мамин хрестик залишився з ним.…