…Вона знову біжить,
Утікає від рани подалі.
І кричить… і кричить
Так що верби кровавлять сльозами.
Вона знову біжить…
А війна місить кості і груди,
обриває сліди і спепелює щастя повсюди…
А було… а було…
золотило їх небо коханням,
Все село… все село
Називало їх ніжно
світанням….
В одну ніч
ніби пострілом гримнула звістка
– Зачекай, я вернувсь, –
і сльоза покотилась небіжка…
Не вертавсь.
Не хотів.
Телефон відганяв її криком:
– Відчепись! Не печи,
не ятри мене, ластівко, дико.
Я не твій. Я війни прокажений,
обсмалений струпець…
Відійди.
І будуй своє щастя
із іншим…
Дерла з себе вину,
Виривала зубами душу
Полетіла туди, там де пекло ковтало залізо…
Билась поміж грудьми,
Визирала, молила, благала,
А у очі війна била ляскотом мертво-іржавим…
Не знайшла.
Так пішла, полетіла між верби ридати.
Час періщив, струпив, а з війни ще гриміли гармати…
Якось в містом ішла, запримітила постать знайому.
Дивно-тиха хода
і рукав…
вітер хляскав порожній…
Дивно-мертва хода
обпікала її. Полетіла.
Непритомна сльоза
запеклась у очах й посивіла…
…– Відчепись! – простогнав…
– Ні на мить не відійду, коханий!
Нехай згине війна,
Ненажерлива нечисть погана…
…Ми зумієм удвох…
Стану поряд рукою і небом
Тільки вір,що люблю,
Мені більше нічого не треба…