Буває так: все рухне і не склеїш,
І полетить до біса шкереберть!..
Не допоможуть ні казкові феї,
Ні клопотів нестримна круговерть.
І, мов на зло, ти вкотре вийдеш боса,
Коли розсипле доля бите скло…
Та, попри все, іди, не вішай носа,
Прояснюй затуманене чоло.
Нехай пресують будні, наче степлер,
І щупальцями штрикають до дір…
Лиш був би поряд кіт, м’який і теплий,
Гаряча кава, ручка і папір…
І вранішнього сонця теплий жмуток
У во́гкому квадратику вікна,
І кольору небесних незабудок
Надихана вітрами пелена…
Й до болю рідний голос в телефоні,
І трішечки здивоване «Привіт…»
В ту мить, коли до теплої долоні
Клубком ворсистим треться сонний кіт…
трохи сердито (ну, як для Вашого стилю чи, скажімо, світовідтворення...) - аж до появи кота, а вже з котом - ммм... мур-р-р класно
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Контрасти життя... На фоні ось таких сердитих настроїв світле і позитивне грає ще яскравішими барвами... Дякую щиро, Валю! Знаю, що Ви теж любите домашніх пухнастиків!
Тепла,образна,довершена поезія від неперевершеної поетеси!
Наталочко, написала,наче для мене. Справді,будні штрикають до дір...
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Іринко, дякую щиро за теплі слова і співзвучність думок! Так, не завжди встигаємо за шаленими темпами сучасного світу, та добре, що поряд знайдеться розрада: вірші, близькі люди, домашні улюбленці...