Біотоками вічності сльози
Витікають дощами в бокал.
І рядками буденної прози
Почуттів наближався фінал
Серце билося ритмами спогадів,
Виринаючи геть із пітьми.
В механізму нашого розладі
Винні ті що за ворітьми…
За парканом прикрості подиху
Вони нам поламали життя.
І тепер серед сірого мотлоху
Наших душ більш нема покриття.
За стіною вони мармуровою.
Їх ім’я вічне: Гордість, пиха.
Чи любов була випадковою?
Чи це просто пристрасть гріха?..
